Коли я приїжджаю в своє рідне село, то всі люди якось косо дивляться на мене. Я завжди минаю хату своєї мами, а йду лише до тата. Шкода, що вони живуть і зараз в одному селі, але так склалася доля.
Я тоді вже навчалася в університеті, коли мама покинула тата, вона просто пішла до іншого, він працював бухгалтером у нас в колгоспі. Мама просила зрозуміти, сказала, що покохала, а я людина вже доросла, вона допомагатиме мені, не відвернеться казала.
А потім мама народила Іринку, мою рідну сестру, вона пізня мамина дитина. Тато залишився жити один, він забрав до себе стареньких батьків і став їх доглядати, так йому було легше, він не думав про зраду.
Я вийшла заміж за хорошого чоловіка, маю гарну роботу, квартиру, добре влаштувалася в житті.
Тато мій старенький, живе сам, я щовихідних навідуюся до нього, а мамину хату минаю. Хоча вона просила пробачення не раз, але я спілкуюся з нею холодно, у мене немає до неї тепла.
Я вирішила, що доглядатиму тата лише, він для мене сім’я, моя рідна людина. А мама з сестрою для мене чужі, я вже образи не тримаю, але знати їх не хочу. Хай люди думають, що хочуть, але мене зрозуміє лише той, хто був колись на моєму місці.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
