Я могла б сказати, що я повністю щаслива у шлюбі, якби не моя зовиця. Відносини з сестрою чоловіка у мене якось відразу не склалися. Три роки тому я прийшла в їхню сім’ю, і практично відразу відчула, що мене там не поважають. Я, як нова людина в їхній родині, намагалася допомагати в городі, бо у них приватний будинок. Можливо, не завжди виходило (адже у мене великі проблеми зі здоров’ям), але я старалася.
До слова, я працюю в поліклініці, де вся родина прописана, тобто проблем записатися до лікаря, взяти талончик, зробити ксерокопію ніколи не було. Я думаю, це була моя «посильна допомога» сім’ї.
У мого чоловіка є дві сестри і старший брат. Чому я кажу, що мені «здавалося», що мене не прийняли. Тому що перші мої два роки спільного життя я прокидалася від дзвінків його сестер з проханнями, звозити куди-небудь їх, до лікаря, в магазин, щоб він приїхав до них, допоміг. Кожні вихідні якісь прохання. Хоча у сестри чоловіка є свій чоловік, троє дітей, батьки чоловіка живуть в сусідньому будинку, її батьки буквально через кілька зупинок.
Мені завжди здавалося трохи несправедливим, те, що мій чоловік зривається і біжить допомагати своїй сестрі, а мене «кидає». Я намагалася з ним розмовляти на цю тему, але у відповідь лише закиди типу: «Тобі не зрозуміти, ти – єдина дитина в сім’ї».
Так як я прийшла в їхню сім’ю, мені довелося прийняти їх сімейні традиції: на день народження вони завжди збираються і дарують один одному гроші, а на Новий Рік, 8 Березня – подарунки. В основному недорогі, я, в принципі, нічого проти цього не маю.
У них велика сім’я – крім його батьків – бабуся з дідусем, дві сестри, брат, племінники в кількості шість осіб. І всім потрібно було щось дарувати. Якось не відразу, але я почала помічати, що його ця сама сестра ніколи мені нічого не дарує ні на Новий рік, ні на Дні народження ні мені, ні чоловікові. Вони – одні з найбільш забезпечених в родині, всім щось дарували, а нам ні разу нічого.
Хоча коли вона приходила в поліклініку, я їй ніколи не відмовляла. Коли вона зверталася до мене за допомогою, я все влаштовувала, але навіть елементарного «дякую» не дочекалася.
Але «добило» мене не це. У лютому погіршилось моє здоров’я і мені потрібно було лягти в лікарню. Звичайно, вся рідня була в курсі. Ми зустрілися з Анею в аптеці недалеко від моєї роботи, де вона повідомила мені, що чекає четверту дитину, але навіть з ввічливості не поцікавилась, як у мене справи. А ввечері того ж дня, чоловік зателефонував мені з роботи і запитав, коли я буду на своїй роботі, його сестрі знадобилося зробити ксерокопії. Тобто вона, знаючи мій номер телефону, не подзвонила безпосередньо мені, а через нього.
Я відповіла, що не знаю, у мене була відпустка, я готувалася до лікарні. А єдине, що її цікавило, ці ксерокопії. До речі, недалеко від поліклініки є ще два місця, де їх роблять. Але у мене безкоштовно. Тобто гроші на четверту дитину є, а на ксерокопії – немає. Природно, я відмовила, не можу ж я їхати на роботу тільки тому, що їй треба зробити безкоштовно ксерокопії.
Після лікарні ми з нею зустрілися на дні народження у старшого брата. Ми трохи запізнилися, а коли зайшли, свято було в самому розпалі. Я привіталася з усіма, а вона була єдиною людиною, хто не привітався у відповідь. І коли ми сіли за стіл, вона демонстративно встала і вийшла на кухню.
Пройшов майже місяць з того часу, як ми зустрілися біля аптеки, але мене досі мучить одне питання: вона дійсно образилася на те, що я тоді не кинула все і не поїхала робити їй ці ксерокопії?
Можливо так, а можливо, і ні, але це вже немає значення. Наступного разу, коли їй знову знадобитися моя допомога, я, мабуть, їй відмовлю. Думаю, настав час показати Анні, що зі мною теж треба рахуватися.
Фото ілюстративне – Freepik.
