У мене в житті завжди був один принцип – не втручатися в чуже життя. Ні з порадами, ні з обговореннями. Поки не попросять. Адже кожна людина вчиться на своїх помилках. Але зараз настав момент, коли зі своїм головним принципом довелося розпрощатися, але я про це не шкодую.
Мого чоловіка давно не стало, у нас одна доросла донька – Аліна. Вона вирішила залишитися в місті, в якому вчилася. Потрібно було житло, не поневірятися ж їй по знімних квартирах! Тому я без вагань продала трикімнатну квартиру, яка дісталася нам від бабусі, додала всі свої накопичення і купили двокімнатну квартиру, нехай не в центрі, але цілком в хорошому районі. І з ремонтом.
Аліна просто літала від щастя і постійно дякувала мені. А потім закохалася. Приїхала разом з нареченим – знайомитися. І ось тут-то пролунав перший дзвіночок. Обранець дочки не сподобався мені відразу. Мій багатий життєвий досвід показував, що наречений моєї доньки жадібний і ревнивий.
Тому що коли Аліна вирішила збігати до подружки в сусідній під’їзд, нареченому це дуже не сподобалося:
– А це точно подруга? Вона заміжня? Ні? А у неї чоловіків не буде? А це що? Подаруночок їй? Навіщо? Залиш, стане в нагоді самій. Нехай сама собі купує. Нічого на чужих людей гроші витрачати! Я тобі дзвонити буду кожні 15 хвилин!
Я дивилась на це і тільки головою хитала. Мій чоловік ніколи ні в чому не відмовляв, з подругами спілкувалася, грошима ніхто не дорікав. Тому дуже не подобався мені такий початок відносин! Але я залишалася вірною своєму принципу, не втручалася. Правда, тримати себе в руках мені вдавалося з великими труднощами.
Я не впізнавала свою дочку. Може, любов засліпила? Майбутній чоловік поставив умову: заміж Аліна буде виходити в сукні сестри. Вона майже нове. А що трохи велика – по фігурі підженуть. На кафе краще не витрачатися. У батьків його будинок свій, літо, столи винесуть і на вулиці – краса. Медовий місяць можна там же провести. А мені майбутній зять заявив, що якщо я хочу весільний подарунок зробити – то можу віддати грошима. Вони їм потім гідне застосування знайдуть. Аліночка з ним погодилася.
– Мамо, ну чого ти? Правда, навіщо на нову сукню витрачатися? Чи їхати кудись? Просто Степан такий ощадливий! – посміхалася вона.
Я криво посміхнулася, хоча всередині все клекотіло. Потім народився онук, Петрик. Зять влаштував цілий концерт з приводу імені, але дочка була непохитна. Вона хотіла назвати дитину на честь улюбленого дідуся і свого добилася.
– Нічого, я все одно його буду Марком кликати! Мені так подобається! – бубонів собі під ніс Степан.
Я знову лише хитала головою. Я всього дитині накупила. Говорила доньці, що готова у них залишитися, щоб з маленьким допомагати.
– Ні, ви мамо, до себе їдьте! Самі ми! Самостійні люди! Нічого тут ошиватися даремно! Погостювали – і досить! – підсумував зять.
Я подивилася на дочку.
– Мамо, ну правда. Якщо що – я подзвоню. І ми самі приїдемо! – прошепотіла Аліна. Тільки минулого запалу в очах у неї я не побачила.
Онука за 4 роки вона бачила 10 разів. Дуже сумувала. Але зрозуміла – мої приїзди не бажані. І намагалася зайвий раз не нагадувати про себе.
А потім я трохи захворіла, мені потрібно було лікування проходити, а решту часу десь жити. Звичайно, я вирушила до доньки. Все-таки 10 днів разом побудемо. Степану мій приїзд не сподобався, але він промовчав.
Коли я почала у них жити, я була ошелешена побаченим. По-перше, мій онук ходив в ношеному одязі. По-друге, дитині багато чого було не можна.
– Аліна! Я не зрозуміла. А він чомусь м’ясо не їсть? Це ж білок! Він потрібен! Петрик пельменів просить домашніх, давай я наліплю, поїмо всі! – запропонувала я доньці.
– Ні, мамо. Степан каже, що краще натуральну їжу їсти. Овочі там, кашки, листочки всякі. Ще сироїдіння, за словами Степана, дуже корисно. Я теж м’ясо перестала їсти. Він так вирішив! – відповіла Аліна.
Я стояла, наче вкопана, а донька продовжувала:
– А ще не варто давати дитині тістечка, газовану воду, шоколад.
– Як це? А він що, він що, взагалі у вас солодкого не бачить? – я аж присіла на стілець.
– Чому? Степан іноді йому дає цукерки, по одній! – почала захищати чоловіка Аліна.
– А чого він у вас в обносках якихось ходить? Ви ж заробляєте! Та ти мені б сказала! У мене пенсія і зарплата, я б дитину одягла! Збираєте, чи що, на щось? – не вгавала я.
– Ні, не збираємо. Просто Степан каже, що він все одно швидко виросте з одягу, навіщо витрачатися? Можна просто так взяти, багато хто віддає. А гроші нехай лежать, знайде він їм потім застосування, – прошепотіла Аліна.
Я тільки приготувалася висловитися, як в замку завертівся ключ, зять прийшов. І Аліна благально попросила мене мовчати.
Минуло три дні. Зять ходив в квартирі за мною по п’ятах. Ще я виявила, що у дочки взагалі немає косметики. Я про це сказала зятю, він відразу обурився.
– Нічого хвостом крутити, коли заміж вийшла! Тільки гроші даремно переводити, можна бути красивою і природно. І чому Ви втручаєтеся не в свою справу? Так, і ще. Мамо, в інші кімнати не заходьте, продукти не беріть і за те, що у дочки живете, будьте ласкаві заплатити гроші! – гордо прорік Степан.
Я від несподіванки навіть не знайшла відразу, що і сказати. Адже я все сама купую! І про гроші я не зовсім зрозуміла. За що це я їх повинна віддати?
Але і тут Аліна спробувала заспокоїти мене, мовляв, пожартував Степан. До речі, недарма кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Тут так і вийшло. Інакше б не дотерпіла я та додому повернулася, залишивши все як є. Почалося все з цукерки.
Внук взяв у мене цукерку, а зять не дозволив дитині її з’їсти. Донька мовчала. Тоді то я і забула про всі свої принципи. Метнулася до зятя. Забрала внука, звернувшись до Степана:
– Значить так. Пора це закінчувати, я цього так не залишу. Ти, милий зять або по-доброму вимітайся звідси, або я тебе з поліцією виставлю. Досить вже твої закидони терпіти. Ти забув, чия квартира? Вона моєї дочки! І ти досі навіть в ній не прописаний! Однак совісті вистачило з мене, з її матері, гроші просити! Так я ж її купила! Дитина в лахмітті ходить, сором. Їсть якусь погань! Я вам покажу, травинки та листочки! Підемо, Петрику. Ми зараз з тобою в кафе підемо. Піцу поїмо! – погладила я онука по голові.
Я думала, що дочка, як завжди, буде захищати чоловіка, але Аліна тихенько стояла, навіть полегшення на обличчі було. Я вийшла з онуком на вулицю. І спочатку вирушила в магазин. За одягом. Де купила Петрику дорогий комбінезон, шапочку, чобітки і костюм. І потім ми довго сиділи в кафе.
Коли я повернулася, вдома Степана не виявилося. Його речей теж. Квартиру зять покинув в рекордні терміни. Правда, прихопив з собою плазму і комп’ютер. Я зітхнула, уявляючи розборки з дочкою, але та раптом попросила мене довше не їхати.
Коли Петрик заснув, ми чай пили. Донька мені говорила, що останнім часом втомилася від закидонів чоловіка, причіпок, вічного не можна і всіляких заборон. Сама думала піти вже, але не вистачало сміливості.
Зараз я переїхала до доньки і онука. Допоможу їм трохи, а там, дасть Бог, все налагодиться. Донька подала на розлучення, але Степан особливо не рветься до примирення.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.