Коли не стало бабусі, світ ніби посірів. Я довго не могла повірити, що більше не почую її лагідного голосу, не відчую запаху свіжоспечених пиріжків і не почую:
— Доню, ну що ти там, поїла?
Вона була для мене не просто бабуся — вона була моєю мамою, подругою, опорою, моїм Ангелом-охоронцем на землі. Бо справжня мама… Ну, вона мене любила по-своєму, але після другого шлюбу вся її увага пішла на нову сім’ю. А я, ще школяркою, відчувала, що в тому домі я — ніби гість.
Бабуся тоді часто казала:
— Не журись, Оксанко, Бог усе бачить. Може, я не молода, але поки маю сили — ніхто тебе не скривдить.
Вона забирала мене до себе на канікули, купувала мені теплі светрики, навіть коли сама собі відмовляла в чомусь. Після смерті дідуся вона жила самотньо, але ніколи не нарікала. І я знала: колись, коли зможу, я їй усе віддячу.
Коли почала працювати — перше, що зробила, це купила їй нову пральну машинку. Вона плакала, як дитина.
— Яке щастя, що маю тебе, — казала, — бо інакше хто б мені стакан води подав?
А потім прийшли роки, коли сили в неї стали танути. Спершу потроху забувала, де що лежить, потім впала і вже не вставала. Пів року я жила між двома світами — роботою і лікарнею. Кожного вечора їхала до неї, годувала, розмовляла, міняла постіль, хоч іноді просто падала з ніг.
Мама тоді казала:
— Та ти ненормальна! Віддай її в пансіонат, хай там доглядають. У тебе своє життя!
А сестра ще й сміялася:
— І що ти з того матимеш? Вона ж старенька вже…
Я мовчала. Бо для мене це не було питанням користі. Це було питання совісті, з рідними людьми, яких любиш, так не поступають.
Коли бабусі не стало, я почувалася спустошеною. Мені здавалося, що разом із нею зникла частинка мого дитинства. Ми поховали її тихо, без помпезності. Похорон робила я, мама і сестра приїхали просто так, для годиться.
А потім настав день, коли юрист запросив мене до нотаріуса.
Я тоді навіть не думала про спадщину. Але коли він відкрив папку і сказав:
— Ваша бабуся залишила заповіт. Вона заповіла свою двокімнатну квартиру вам, — я розгубилася.
Я сиділа, мов закам’яніла. Тільки слова юриста гули у вухах. А в серці знову защеміло — вона й після смерті мене обійняла.
Але моє коротке відчуття тепла розбилося об мамин голос:
— Як це тобі?! А ми? Вона ж моя мама! Я спадкоємиця першої черги!
Сестра відразу підхопила:
— Це несправедливо! Ми однакові онуки! Може, ти її підмовила?
— Підмовила?.. — я не повірила своїм вухам. — Та ви ж навіть не приходили до неї!
— Не приходили, бо часу не було, — різко відповіла мама. — Але то не означає, що вона мала все на тебе переписати!
Після того почалося пекло. Дзвінки, крики, докори. Мама навіть заявила, що подасть до суду, бо “бабусю обдурили”.
Я не спала ночами. Було соромно й боляче. Бо як це — рідна мама проти тебе? Я ж не просила цієї квартири. Я б із радістю віддала все, аби тільки бабуся була жива…
Минуло кілька тижнів. Мама справді подала позов. Мене викликали до суду. Сиділа там, як злочинниця, хоча нікому нічого не винна. А сестра, вбрана в брендовий одяг з голови до п’ят, говорила судді, що “бабуся була в неадекватному стані”.
Я не витримала й сказала:
— А де ви були, коли вона кликала вас? Коли ночами не спала й плакала? Де ви були, коли я по лікарнях бігала?
Суддя дивився мовчки, а мама тільки відвертала очі.
Врешті, після кількох засідань, рішення було на мою користь. Заповіт визнали дійсним. Були сусіди, як свідки, які засвідчили, що такою була воля бабусі.
Але радості я не відчула. Я вийшла з суду й заплакала прямо посеред вулиці. Не від щастя — від спустошення. Бо що з того, що квартира залишилася мені, якщо я втратила родину?
Тепер я живу у тій бабусиній квартирі. Все залишила, як було: старе дзеркало з різьбленою рамою, шафу, її улюблену лампу з зеленим абажуром. Коли ввечері запалюю світло, мені здається, що вона поруч.
Я іноді думаю, може, колись мама і сестра зрозуміють, що справа не в квадратних метрах, а в любові. Вони мене не любили тоді, і тепер не полюбили.
Недавно я поставила на підвіконня фікус, який бабуся колись доглядала. Він знову пустив молоді листочки. Може, то знак?
Знак, що життя триває. І що добро, навіть коли його не бачать, завжди знаходить свій шлях.
Я отримала квартиру, але втратила родину. Хоча, це ще питання — а чи мала я її взагалі?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
