Допомагати своїй мамі мій чоловік завжди вважав своїм святим обов’язком. Інколи це переходило межі, але я мовчала, бо розуміла, що по-іншому не буде.
У свекрухи є два сина: мій чоловік і його молодший брат Іван. Але претензії у мами завжди були лише до старшого сина – ти повинен, ти маєш дати, це твій обов’язок.
А от молодшому вона навпаки – завжди допомагала, навіть квартиру в новобудові купила.
Колись моя свекруха дуже добре жила. Свекор все життя працював на серйозній керівній посаді, гроші у них завжди були, то ж свекрусі навіть не доводилося працювати.
Свекор побудував для них великий будинок за містом, куди вони переїхали 30 років тому, якраз тоді, коли ми з чоловіком одружилися. Нам вони залишили свою стару двокімнатну квартиру.
Потім, коли одружувався молодший брат чоловіка, батьки йому купили трикімнатну квартиру в новобудові.
Все було добре, кожен жив своїм життям, але 10 років тому не стало свекра. Це була болюча втрата, особливо для свекрухи, яка звикла жити коло такого чоловіка “на широку ногу”.
І раптом для неї все обірвалося. Тих грошей, які залишив свекор, надовго не вистачило, і тоді мама вирішила, що її тепер має забезпечувати старший син.
На молодшого у неї надії було мало, бо брат чоловіка часто потрапляв в неприємні історії з фінансовою складовою, і батьки тільки те і робили все життя, що закривали його борги. Якщо б додати всі гроші, які вони на нього витратили, то вийшла б ще не одна квартира.
Мій чоловік працює на дуже хорошій роботі, сам непогано заробляє, то ж коли мама казала, що тепер він має її забезпечувати, він чемно прийнявся виконувати свій синівський обов’язок.
Запити у свекрухи були немалі, вона хотіла носити дорогий одяг (навіть у мене такого не було), продукти теж вона вибирала завжди найякісніші, побутову техніку також купував мій чоловік.
Коли я побачила, що на свекруху йде значна частина коштів з нашого бюджету, я вмовила чоловіка поговорити з мамою. Якщо вже так, то я вважала, що свій великий будинок свекруха має переписати на мого чоловіка.
При чому, я наполягала, щоб це була дарча. Щоб у випадку чого нам не довелося потім ділитися спадщиною з його молодшим братом.
Знехотя, але свекруха, все ж, зробила так, як ми хотіли – написала дарчу на свій будинок на мого чоловіка. Але просила нікому про це не говорити.
Ми заспокоїлися, але нещодавно ця історія знову виплила. Прийшла до нас свекруха вся в сльозах, і стала просити, щоб ми погодилися продати її будинок, бо в Івана знову борги, і то дуже великі.
– Якщо ми погодимося, – питаю її, – то де Ви будете жити?
– Ну так я собі куплю однокімнатну квартиру, – відповідає вона. – Сплачу борги Івана, а всі решту гроші віддам вам.
– Е ні, ми так не домовлялися! – кажу. – Я проти!
– А ти тут до чого? – обурилася свекруха. – Це наша з синами справа.
Чоловік мовчить. А я мовчати не збираюся? Як це – не моя справа? Я дозволяла виносити з дому величезні суми грошей, за них я могла б собі щось купити, а не віддавати їх свекрусі, яка сама б спокійно ще могла заробляти.
Я чоловіка попередила – якщо він погодиться на мамину пропозицію, я з ним розлучуся!
Ну хіба я не права? Ми заслужили на цей будинок!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.