Не дарма кажуть, що як не було щастя змолоду, то і на старість його не варто чекати.

В мене аж тепер з’явилася можливість подбати про себе, і то мої доньки не дозволяють мені цього зробити.

Заміж я вийшла відразу після школи, в 19 років я вже народила свою старшу доньку.

Чоловік мій родом з мого села, жив на сусідній вулиці, а коли ми одружилися, то прийшов жити до мене.

В той час рідко кому з молодих вдавалося жити окремо, тому жили з чиїмось батьками.

Через два роки у нас народилася ще одна донечка.

Хата у нас була старенька, її ще мій дід почав будувати. Тому я чоловікові не раз говорила, що треба щось думати, бо ж і ми самі не маємо де жити, і дочкам, коли вони підростуть, треба буде щось дати.

Але мій чоловік цим не дуже переймався, все казав, що якось воно та й буде.

З часом наші погляди на життя стали настільки розходитися, що ми хоч і жили під одним дахом, але були один для одного чужими людьми.

В селі не прийнято було розлучатися, тому ми продовжували жити як сім’я.

Тим часом наші дівчата підросли, вийшли заміж. Обидві пішли в невістки, бо у нас місця було мало.

Я розуміла, що їм жити із свекрухами не дуже просто, але нічим допомогти не могла.

А потім жінки з нашого села почали пробувати їхати на заробітки, виїжджали в основному в Грецію, Іспанію та Італію.

Моя рідна сестра була з перших, хто подався в Італію.

І вже через три роки я побачила серйозні зміни в її родині, бо за заробітчанські гроші її чоловік став непогано господарювати, почав з будинку, і в нього все дуже добре виходило.

В той час як ми з чоловіком і мамою продовжували жити в старій дідовій хаті.

Я сама подзвонила сестрі і попросила, щоб вона мені знайшла роботу в Італії.

Поїхала я з конкретною метою – покращити і свої житлові умови, і своїм дочкам, які прожили з свекрухами купу років, допомогти.

Почала я з дітей, за перших сім років на заробітках мені вдалося назбирати кругленьку суму, яку я поділила між дочками.

За ці гроші вони могли купити однокімнатну квартиру, але в них обох теж уже були певні відкладення, тому і одна, і друга донька купили собі по двокімнатній і переїхали нарешті в своє гніздечко.

Для мене це була найбільша радість – бачити, що мої діти і внуки щасливі.

І тоді з почуттям виконаного обов’язку я почала збирати для себе.

До кінця ще не вирішила, чи будувати в селі будинок, чи купувати собі квартиру десь недалеко від дітей.

Два роки тому не стало мого чоловіка, то ж мені одній будинок будувати було непросто, та й дуже дорого це, тому я більше схилялася до варіанту з квартирою.

Але коли я назбирала необхідну суму, вийшли заміж дві мої старші внучки, і кожна з моїх дочок щиро вірила, що я подарую куплену квартиру її дитині.

Але проблема в тому, що якщо я одній дам, то інша назавжди образиться. А грошей у мене вистачить лише на одну квартиру.

Сестра моя каже, щоб я навіть не думала, а купувала квартиру для себе, і нікого туди не впускала.

Каже, приїдеш і будеш собі жити, ні від кого не залежати.

Але мої дочки не покидають надії, телефонують мені то одна, то інша і питають, що я вирішила, кому віддам житло.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.