Я родом з закарпатського села, мені 26 років, і я зовсім не розумію своїх родичів, а вони мене.

У нашому регіоні є дуже дивна традиція – будувати великі будинки-палаци, робити навколо них дорогу огорожу, вкладати в це всі свої сили і всі свої гроші, а жити тим часом в маленьких старих будиночках.

Доходить до того, що люди будують величезні будинки, роблять коробку зверху, типу імітація, що вже все готово, для цього в кімнатах без ремонтів навіть вішають штори, щоб всім було видно, що все вже зроблено.

Але навіть в готових будинках ніхто не живе, бо це дорого. Їх відкривають лише тоді, коли пригодять якісь гості. А оскільки гості здебільшого не приходять, то ці величезні палаци просто стоять зачинені.

І мені, людині, яка вже 9 років живе в Києві, цього не зрозуміти.

Мої батьки, як і більшість наших односельчан – заробітчани. Тато з мамою як одружилися, відразу поїхали в Чехію на заробітки.

Гроші витрачали на будівництво будинку і облаштування території навколо нього.

Коли я народилася, мене залишили з бабусею, а самі батьки знову повернулися за кордон.

Я росла біля своєї бабусі, маминої мами. Жили ми в маленькому будиночку, де була одна кімната і кухня. Туалет був на вулиці, ванної кімнати не було.

В новому будинку, який збудували наші батьки, є два з половиною поверхи: два повноцінні і одна мансарда.

Дім давно повністю збудований, ремонт зроблений, меблями все обставлено.

В будинку є дві ванні кімнати і два туалети, але туди заходити не можна.

Батьки все накрили поліетиленовою плівкою і замкнули двері на ключ.

Я їх не розумію, навіщо було стільки грошей вкладати, щоб там не жити?

Коли я закінчила школу, батьки хотіли, щоб я їхала до них в Прагу.

Але у мене була мрія – поступити в Києві в університет.

Мама з татом були дуже проти, ми навіть посварилися з ними через це, але я настояла на своєму і поїхала в столицю вчитися.

Поступила я на державний, отримувала стипендію, жила в гуртожитку, а згодом стала підробляти.

Зараз я маю гарну високооплачувану роботу в столиці, і планую з часом тут купити собі квартиру.

Додому я приїжджаю нечасто, лише на свята.

Наш будинок досі стоїть зачинений, бо батьки і далі живуть в Чехії.

Але я впевнена, що навіть якщо вони повернуться, то не перейдуть жити в новий будинок.

В цій ситуації мені шкода бабусю, яка все життя прожила в тому маленькому старому будиночку, а в великий вона лише інколи заходить, щоб провітрити кімнати чи витерти пил.

Я з батьками так і не порозумілася, вони вважають, що я живу неправильно, а я переконана, що це вони роблять велику помилку.

Я точно знаю, що робити так, як вони – не хочу.

Навіщо мені будинок, в якому не можна жити?

То хто з нас правий?

А вам знайома така ситуація?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.