З моїм чоловіком ми прожили разом у шлюбі трохи більше 30 років, за ці роки ми з Андрієм виростили двоє хороших діток. Жили по-всякому, так, як і всі такі ж сім’ї, напевно.
З роками характер у мого чоловіка став зовсім недобрим. Але заради дітей я змирилася та мовчала, звісно, що хотіла зберегти сім’ю. Дітки у нас чудові – виросли, вивчилися і розлетілися по інших містах.
Як тільки діти роз’їхалися і покинули наш дім – ми з Андрієм стали жити як звичайні сусіди. Але я вже звикла до такого життя за всі ці роки, та й чого на старості років розлучатися нам. Мені зайву тарілку борщу не шкода для чоловіка, я завжди любила готувати: пироги, консервація – все вдома було. Та й Андрій, якщо кран полагодити або праску – то руки у нього золоті були, він щодо цього, людина дуже працьовита та старанна. Так і жили. А як діти в гості до нас з батьком приїжджали, то ми ніби разом були, вдавали, що все добре у нас. як колись, ми хороша і дружня сім’я – навіщо їм прикрості доставляти, як ми тут живемо з чоловіком. Розуміли обоє, що буде краще, якщо зайвий раз наші діти хвилюватися не будуть.
А потім у чоловік занедужав. Ну, я людина віруюча, та й разом стільки років все-таки прожили, розлучатися зовсім наміру не мала. Та й діти відразу примчали:
– Якщо гроші для батька нашого потрібні або консультації фахівців – тільки скажи нам, мамо.
Та які там гроші вже! Я за ним сама доглядала вдома ще пів року. Я сама вже стала така, як стеблина від щоденної важкої праці. Потім не стало мого Андрія. Ні, ви не подумайте, я не раділа, просто і йому і мені легше стало, зрозумійте мене правильно. А через місяць свекруха занедужала.
Моїй свекрусі, на той час, майже 80. Все життя я була для неї не така, як потрібно: і за чоловіком погано доглядала і готувала не так. Та й фарбуватися, поки чоловік лежав, я не могла тому, що це я вже не дочекаюся, і вже женихів собі шукаю.
Гаразд, що з старої людини в її віці взяти? Я все розуміла, старалася просто не звертати уваги на це. А тут з нею якраз теж неприємність сталася, і лежати їй, як мінімум, пів року, а може, і більше. Вона ще в стаціонарі, а вже місяць телефон не замовкає: і зовиця, і внучка, і сама свекруха телефонують – я повинна, мовляв, за нею доглядати – адже я все вмію, я вже чоловіка догледіла свого, тепер знаю все.
А я не хочу, щиро кажу – хочу хоч трохи для себе пожити. У неї дочка рідна є, і внучка вже доросла. Так ні, щоразу мені говорять – дочка працює, і спина у неї вже не та. Ну, а я, зрозуміло – здорова, мене не шкода нікому, ніхто не подумає про мене. Так вони взагалі, що придумали: я свекруху повинна до себе забрати – у мене тепер і місце, і час є, а внучка в її квартиру переїде: адже дівчинці потрібно особисте життя налагоджувати, скоро заміж вона виходити буде.
Все вони мені згадали: і подарунки які вони мені дарували і, що я віруюча, і любили вони мене все життя.
Сама пишу і недобре на душі. А як уявляю, що стара жінка, нікому не потрібна, навіть рідним своїм, і її мені шкода. І себе шкода, звісно. І що їм відповісти зараз – не знаю.
Фото ілюстративне.
