Тридцятого грудня небо було низьким і важким від снігу, але я того не помічала. У моїх очах усе ще відбивалося сонце Неаполя, а в серці — передчуття дива. Я тягла дві величезні валізи, набиті доверху: там були не просто речі, там була моя відсутність, спресована в кілограми подарунків. Дорогі парфуми для доньки, шкіряні куртки для зятя та сина, ласощі, назви яких важко вимовляти, і, звісно, конверти.

Я три роки не була вдома. Три роки бачила дітей лише через екран телефону, де зв’язок часто переривався, а розмови зводилися до короткого: «Гроші прийшли, дякуємо, мамо».

Коли таксі зупинилося біля ошатної новобудови, я з гордістю глянула на вікна четвертого поверху. Цю квартиру я купила доньці Марії рік тому. Кожна цеглина тут була замішана на моїй втомі, на нескінченних годинах догляду за примхливою синьйорою Агатою, на моїх розпухлих від постійного миття підлоги суглобах.

Я відчинила двері своїм ключем, уявляючи каскад емоцій. — Сюрприз! — вигукнула я, переступаючи поріг.

Марія визирнула з кухні. Вона тримала в руках келих вина і телефон. На її обличчі не було ні сліз радості, ні подиву. Лише легке роздратування, ніби я прийшла в розпал важливої наради. — Мамо? Ти чого не попередила? Ми ж домовлялися, що ти навесні приїдеш, — вона навіть не підійшла обійняти. — Хотіла зробити свято… Марійко, подивися, скільки всього я привезла! Тут і сири, і вино, і…

Донька глянула на мої валізи, як на купу непотребу, що захаращує її ідеальний передпокій. — Мамо, ми на Новий рік їдемо до друзів на дачу. Там уже все замовлено, компанія зібрана. А першого числа відразу до свекрів — там будемо до Водохреща, у них велика родина, традиції. Ти або до Івана йди, або якось сама тут… Ключі в тебе є, холодильник знайдеш.

Слова впали на підлогу і розбилися, як дешеве скло. Я все ще стояла в пальті, відчуваючи, як піт тече по спині після важкої дороги, а серце стискається від холоду, сильнішого за грудневий мороз. Жодного питання «Як ти?», жодної пропозиції випити чаю. Я була не мамою, яка повернулася з «війни за виживання», а незручним предметом інтер’єру.

Я сподівалася на Івана. Мій старший син, моя опора. Коли я поїхала в Італію, йому довелося стати батьком для малої Марії, і я все життя почувалася перед ним винною. Можливо, тому я надсилала йому стільки ж, скільки й доньці, хоча він уже твердо стояв на ногах.

Я набрала його номер, примостившись на краєчку дивана у вітальні Марії. — Іванку, синку, я вдома. Приїхала на свята… На тому кінці дроту запала тиша. Потім почувся сухий, майже діловий голос: — Приїхала? Ясно. Ну, святкуй з тим, кому квартиру купила. А в нас свої плани, мамо. Дружина вже все організувала з батьками. — Іванку, але ж я подарунки привезла… онукам, вам… Я так сумувала. — Завези завтра зранку, заберу біля під’їзду. Тільки швиденько, бо ми поспішаємо, виїжджаємо за місто. Бувай.

Гудки в трубці звучали як вирок. Я зрозуміла: для Івана я була боржником, який ніяк не може виплатити неіснуючий борг. Його жадібність була замаскована під образу. Він не міг пробачити, що я оформила квартиру на сестру, хоча сам мав і будинок, і машину. Мої гроші він брав справно, але любов видавав лише порційно, залежно від суми переказу.

Тридцять першого грудня Іван справді заїхав. Він навіть не вимкнув двигун машини. Вийшов, забрав важкі пакунки з італійським одягом та солодощами, коротко кивнув і поїхав. Я стояла на тротуарі, дивлячись на червоні вогні його автівки, і почувалася кур’єром служби доставки, якому навіть не залишили чайових.

Марія з зятем поїхали за годину після того. Квартира занурилася в гнітючу тишу. Я ходила кімнатами, які сама ж і оплатила. Кожна люстра, кожен стілець кричали про мою відсутність. Я купувала їм комфорт, сподіваючись купити собі місце в їхньому житті. Яка ж я була наївна.

Я сіла на кухні. Перед очима пропливали роки в Італії. Згадала свою першу підопічну, синьйору Розу. Вона вчила мене: «Анно, ніколи не віддавай дітям останню сорочку, бо вони звикнуть, що ти — це просто одяг, який можна змінити». Тоді я сміялася, думаючи, що мої діти не такі.

Я згадала, як у сорок два роки народила Марію, як розпався мій другий шлюб і як страшно було залишатися одній з немовлям і дорослим сином без копійки за душею. Італія здавалася порятунком. Я поїхала «на рік», а залишилася на десять. Я пропустила перші зуби доньки, її перший клас, її перше кохання. Я замінила свою присутність єврочеками. І ось результат: вони виросли фінансово забезпеченими, але емоційними інвалідами.

Ближче до опівночі місто вибухнуло салютами. Люди сміялися за стінами, дзвонили келихи, лунали привітання. А я сиділа на своїй «інвестиції» — іспанській плитці — і пила звичайний чай. Панетоне, яке я так ретельно обирала в Неаполі, лежало на столі нероздрукованим.

Найболючішим було усвідомлення того, що вони сприймають мою допомогу не як жертву, а як податок, який я зобов’язана платити. Коли восени я сказала їм, що хочу почати відкладати на власну маленьку квартирку, щоб не поневірятися на старості по знімних кутках, почався справжній скандал. «Ти повинна допомагати нам порівну!» — кричав Іван. «Мамо, які власні метри? Ми ж розраховували, що ти допоможеш з ремонтом на дачі!» — вторила Марія.

Вони розпланували моє життя до останнього подиху. Я була для них не людиною з почуттями та втомою, а банкоматом, який ніколи не повинен вийти з ладу.

Ця новорічна ніч стала для мене ніччю великого звільнення. Сльози висохли, залишивши по собі дивну, холодну ясніть.

Я підійшла до дзеркала. Втомлена жінка з сивиною біля скронь дивилася на мене у відповідь. — Досить, Анно, — прошепотіла я. — Ти свій борг виплатила. Навіть той, якого не мала.

Я прийняла рішення. Після свят я повернуся в Італію. Але цього разу я не буду шукати найдешевші квитки на автобус, щоб зекономити зайві десять євро для «діточок». Я не буду відправляти пакунки з олією та кавою тим, хто навіть не запросив мене за стіл.

Я буду працювати на свою мрію. Тепер я хочу не просто скромний куток. Я хочу світлу двокімнатну квартиру з великою терасою, де буде багато квітів. Я буду пити там каву з маленьких порцелянових чашок, дивитися на захід сонця і знати, що цей простір — мій. І якщо діти захочуть прийти до мене, вони прийдуть не за грошима, а тому, що їм не вистачає мого голосу. А якщо не прийдуть… що ж, значить, я виховала споживачів, але це не привід знищувати себе до кінця.

Материнська любов — це океан, але навіть океан має береги. Моя жертовність закінчилася там, де почалося їхнє нахабство.

Вранці першого січня я зібрала свою невелику дорожню сумку. Я залишила ключі на столі поруч із нероздрукованим панетоне. Написала коротку записку: «Ключі на столі. Їду раніше, з’явилися справи. Щасливого Нового року».

Я вийшла на свіже повітря. Місто спало після святкування. Я йшла до вокзалу, і кожна сніжинка на моєму обличчі здавалася благословенням. Попереду була робота, була Італія, але вперше за дванадцять років у мене був план, де головною героїнею була я сама.

Бо дім — це не те місце, яке ти купив комусь ціною свого здоров’я. Дім — це там, де ти відчуваєш себе людиною, а не ресурсом. І я цей дім обов’язково побудую. Сама. Для себе.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.