fbpx

Коли Василь, нарешті, розбагатів, він вирішив в село приїхати, щоб показатися мамі, і щоб вона побачила, що не такий він і пропащий, як вона вважала. Та не встиг. Хто ж знав, що вона так рано піде у засвіти. – Синку, а вона тебе чекала, – сумно сказав дід Михайло. – Поки сиди мала, стояла на хвіртці, а потім, вже коли злягла, то все просила мою Настю, яка біля неї ходила, щоб та на вулицю вибігла і глянула, чи, бува, ти не приїхав. – То, виходить, ви з Настею мою маму до кінця доглянули? – поцікавився Василь. – То я вам все оплачу, – поспішив запевнити він. Михайло лише поплескав його по плечу, і пояснив, що справа не в грошах

Василь вперше за багато років повернувся в село. Він під’їхав на своїй великій чорній машині аж до самих воріт, сподівався, як завжди, на хвіртці побачити маму.

Вона любила людей, любила з ними поговорити, тому часто виходила у двір, ставала на хвіртку, і чекала, поки хтось проходитиме повз. Марія могла знайти тему для розмови, що називається, і з старим, і з малим.

Дітей питала, як у них справи у школі, і завжди пригощала їх цукерками, а старших людей питала, що нового у них, чим зараз живуть, а якщо у кого були які проблеми, то Марія радо давала вмілу пораду, що робити в тому чи іншому випадку.

Та цього разу мами не було ні на хвіртці, ні навіть на подвір’ї. Василь вийшов з машини, і крикнув:

– Мамо, я приїхав!

Але у відповідь почув лише тишу. На крик Василя з сусідньої хати вийшов дід Михайло. Василя він відразу впізнав, і скоса на нього подивившись, суворо запитав, чого він приїхав.

– Як це чого? – здивувався Василь. – Може, Ви, дядьку, забули, що я тут народився, і тут живе моя мама.

– Уже не тут… – сумно відповів літній сусід.

– А де? Вона що, переїхала? – ще нічого не розуміючи, перепитувався Василь. Але, з виразу обличчя старенького до нього, раптом, дійшло…

– Коли це сталося?

– Та вже, три місяці тому…

– А чого мені ніхто не повідомив? – став картати сусіда Василь.

– Ти б краще сказав, де ми тебе мали шукати. Ти ж як з села поїхав, так ніхто, навіть рідна мама, не знала, де ти.

По щоці мужнього, дорослого Василя чи не вперше в житті, скотилася сльоза. Він зрозумів, що втратив щось дуже цінне в житті.

– Не стій на вулиці, заходь до мене в хату, зараз я тобі, синку, все розкажу, – запросив Михайло Василя до себе.

Той знітився, але погодився, бо не даремно ж він стільки кілометрів промчав. Він маму хотів побачити, пробачення у неї попросити, але… не встиг.

Василь ріс дуже неслухняним хлопчиком, але Марія все пробачала своєму єдиному синові, бо дуже його любила. Вона ж його сама ростила, бо чоловік у засвіти рано пішов.

Та коли Василь зв’язався з поганою компанією і кілька разів потрапив у не дуже приємні ситуації, Марія вирішила поговорити з сином.

А він їй відповів, що сам краще знає, як йому жити. І її порад не потребує, бо не хоче все життя в злиднях, як мама, провести.

Після цього Василь з села поїхав, і ніхто не знав, де він осів, і чим займається.

Тим часом, Василь почав з не дуже добрих справ, заробив якийсь стартовий капітал, а потім вже зайнявся легальним бізнесом, вклав гроші у власну справу, став отримувати прибутки.

І, нарешті, вирішив в село приїхати, щоб показатися мамі, і щоб вона побачила, що не такий він і пропащий, як вона вважала. Та не встиг. Хто ж знав, що вона так рано піде у засвіти.

– Синку, а вона тебе чекала, – сумно сказав дід Михайло. – Поки сиди мала, стояла на хвіртці, а потім, вже коли злягла, то все просила мою Настю, яка біля неї ходила, щоб та на вулицю вибігла і глянула, чи, бува, ти не приїхав.

– То, виходить, ви з Настею мою маму до кінця доглянули і похоронили? – поцікавився Василь. – То я вам все оплачу, – поспішив запевнити він.

Михайло лише поплескав його по плечу, і пояснив, що справа не в грошах.

А Настю попросив, щоб вона показала Василю місце останнього спочинку його матері.

Коли Настя сідала в його машину, Василь уже точно знав, що саме вона стане його дружиною, бо дівчина була неймовірної вроди, а ще – її для нього давно вибрала його рідна матуся…

Олеся Біла.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page