– Я вже їм добре заважаю тепер, відчуваю це все сама, без зайвих слів, – сумно говорить Ольга Іванівна. – І дочці, і онукам своїм! Потрібна була, виходить, поки допомагала їм з усім, все робила для них. Хату свою продала, все покинула, приїхала в дуже складний момент, коли їм була потрібна допомога та підтримка моя. А тепер допомогла – і більше не потрібна нікому. Дочка вже починає говорити про оренду квартири, уявляєш? Хіба це саме те про що я собі мріяла – старість по чужих кутках зустрічати?
Валентині 40 років, вже давно вона сама виховує дітей, ростить власних двох синів-підлітків. Розлучилася Валентина, коли молодший був ще зовсім маленький, а старший трішки більший.
Колишній чоловік жінки розділив все нажите ними в шлюбі майно “по-чесному”, рівно навпіл: після розлучення Валя, крім двох дітей та валізи з речами, отримала на руки суму за половину двокімнатної квартири.
А, ну і ще невеличкі аліменти з офіційної зарплати колишнього чоловіка, сума дуже мала – все по закону.
І як би Валентина сама справилася на той момент, незрозуміло, якби не мама її, яка у самий непростий момент була поруч з нею.
Мама, дізнавшись про те, що доньці дуже важко одній, продала свій будинок в селі та приїхала до Валентини.
Вона додала свої гроші до грошей доньки, які були у неї від продажу з чоловіком квартири і дуже вдало купили двокімнатну квартиру майже в центрі міста, в хорошому районі.
Валентина стала їздити на роботу до столиці, а мама зголосилася сидіти з дітьми, готувати і робити все необхідне вдома.
Трохи пізніше синів жінці вдалося влаштувати в садочок, бабуся залишилася вдома, вона робила абсолютно все: відвести в садок, забрати додому, на ранок святковий до дітей сходити, посидіти на лікарняному, а про те, що прала вона, готувала та прибирала, то й казати годі вже.
Валентина спокійно працювала і не скаржилася на домашні справи, як більшість колежанок, які мали малих дітей, вона мала хорошу підтримку мамину.
– Як ти живеш з мамою досі під дахом одним? – розпитували подруги. – Не важко тобі?
– Так добре ми з нею живемо! – відповідала жінка усім. – Чого нам сперечатися, що ми можемо з нею не поділити? Я їй вдячна. Як би я без своєї мами впоралася – взагалі не уявляю.
Але, правду кажучи, непорозуміння були, звичайно, були з самого початку.
Валентина не завжди схвалювала мамині методи виховання, та й по господарству багато робила б не так, як вона.
Але не в її становищі було вередувати? Дякувала мамі завжди і за те, що вона робила. Валентина просто закривала на багато очі, і це було легко – їхала вона з дому рано вранці, коли було ще зовсім темно, приїжджала пізно і майже відразу лягала спати.
Мама повністю розчинилася в сім’ї Валентини та онуках. Ніяких своїх власних інтересів у неї не було, жила життям дітей.
Діти згодом пішли в школу, і бабуся завзято взялася за домашні завдання та уроки.
І все було начебто добре – спочатку. Потім – прийнятно, мирилися з усім. Потім – наче не дуже, якщо не зациклюватися на дрібницях.
Але ось саме останнім часом якось все зовсім зіпсувалося.
З віком у мами, на жаль, погіршилося самопочуття, і, можливо, тому вона стала образливою, дуже категоричною. Все її не подобається, все їй не так.
Онуки вже самі просять, щоб бабуся не зустрічала зі школи, але бабуся ніби не чує і не бачить, що внуки вже підросли. Лізе перевіряти портфелі, зв’язала обом взимку шапочки, які внуки носити не хочуть, ходить по п’ятах, влаштовує суперечки на тему: “Андрійко знову не хоче їсти супчик та кашу, та що ж таке, я дві години варила, Андрійку, ну давай, п’ять ложечок”.
І начебто бабуся не зовсім не старенька ще, але ось зрозуміти цих підлітків чомусь зовсім не може.
Загалом, вдома в сім’ї тепер, замість звичного спокою, кожен день якісь непорозуміння.
Бабуся ображається на всіх за будь-що.
А недавно у Валентини з’явився чоловік, який підвозить її ледь не щодня додому, запрошує на побачення і жінка зрозуміла, що може налагодити своє особисте життя.
І ось саме цей факт найбільше мамі не подобається. Вона щиро вважає, що Валентині цього не потрібно, і що в сорок років вже й так нормально їй живеться, можна просто зустрічатися собі і далі десь.
Діти є, чого ще треба на старості років?
“Ось, я заради тебе все покинула, а ти” – постійно докоряє мати доньці.
І прірва дуже швидко все зростає між рідними людьми.
Вже й Валентина сама починає розуміти, що для того, щоб зберегти добрі відносин з мамою, а також спокій своїх дітей – треба роз’їжджатися з нею в різні боки.
Тільки ось виглядає це якось некрасиво – виходить, бабуся, поки з онуками була, була потрібна усім, а як вони виросли – то вже, якоїсь потреби в її присутності зовсім немає.
До того ж мама і не мислить свого життя на самоті. Але і жити далі всім разом вже сили немає.
Варіантів роз’їзду теж небагато – потрібно орендувати щось. Адже кредит Валентині ніхто не дасть.
Стареньку маму на орендоване житло жінка не може відправити, вона буде ображатися, що її з житла свого виселяють, тому переїжджати доведеться самій Валі з дітьми. Маму шкода, але й заміж теж хочеться вийти і життя влаштувати особисте, з чоловіком їй легше в усьому буде.
Але і так Валентині буде соромно перед мамою і шкода її, адже дітей мама їй ледь не сама виростила, і в скрутну хвилину прилетіла до неї на крилах, домівку продала, щоб допомогти і підтримати, а вона тепер стала сама на ноги і он як з мамою вчинила.
Адже це зрада? Але хіба є інший вихід з цієї ситуації?
Фото ілюстративне.
