Колись давно мені випала нагода жити і працювати в місті Мукачево. Там я подружився з молодим подружжям Анатолієм та Валентиною, з якими мешкав по сусідству. Я часто заходив до них в гості. Гарна була сім’я, дружна, працьовита. На той час вони жили, як всі. Але якось їм випала нагода поїхати закордон, Анатолію там запропонували роботу.
Повернулися вони звідти зовсім іншими – сусіди їх просто не впізнавали. Зміни були не лише матеріальні: подружжя придбало «Волгу», відвідувало ресторани, купляло дорогий одяг. У них стався якийсь внутрішній надлом. Особливо змінилася Валя. Вона ні з ким не хотіла спілкуватися — завжди гордовито проходила повз, наче на голові у неї корона була. Зате не мовчала вдома: вечорами все частіше чутно було її крики й лайки. Стіни в будинку тонкі, тож ми, сусіди, мимоволі були свідками того, як Валя на високих тонах виговорювала чоловікові, ображала його… За матеріалами
«Чого ти хочеш, Валю? — не раз лунало звертання Анатолія до дружини. — Я ж стараюсь, у чарку не заглядаю…» А Валя відповідала черговою порцією образ, бо вимагала більшого. Розкішне життя вже надто манило жінку.
Якось ми з Анатолієм зіткнулися у під’їзді, і він не витримав. «Я вже не можу слухати все це, — пожалівся розпачливо. — Дружина гризе за те, що не добиваюся трикімнатної квартири. Навіть слухати не хоче, що чимало сімей узагалі не мають свого житла. А їй, бачте, нікуди складати свої привезені речі, котрі зараз заповнили всю кімнату і лежать на підлозі аж до стелі».
Поспівчувавши сусідові, я висловив надію, що Валентина отямиться й припинить сваритися. Але через кілька днів вона влаштувала таку «виставу», що вже й сусіди не витримали — прийшли її втихомирювати. На Анатолія шкода було дивитися: він виглядав дуже стомленим, ковтав якісь пігулки.
А наступного дня дізналися страшну новину: не стало чоловіка, на ходу, дорогою за кермом, ледь устиг загальмувати. Йому ще б жити та й жити, але щоденне домашнє пекло вкоротило віку цьому чоловікові.
Валя погорювала, але і року не минуло, як у її квартирі поселився чолов’яга кремезної статури. Справно возив Валю на «Волзі» — часу на це вистачало: обоє не працювали. А навіщо? У домі вдосталь усього — Анатолій подбав. Більше ми не чули жодних сварок. І нової квартири Валя вже не бажала. Поволі її чоловік почав зловживати оковитою, частенько десь «зависати»… А Валя мовчала!
А потім я поїхав звідти, повернувся аж через 30 років. Ходив тими місцями, де бував в юності. Завітав і до будинку, в якому колись проживав. Не дуже сподіваючись на зустріч, усе ж постукав у двері колишніх сусідів. На моє здивування, двері відчинила Валентина — постаріла, змарніла. Запросила до кімнати. Тут було незвично порожньо. Стояв тільки стіл, на якому було фото Анатолія, перев’язане чорною стрічкою.
Плачучи, Валентина розповідала про своє життя. Другий її чоловік показав їй життя в усій красі, виніс усі речі з квартири, розбив авто. Ледь розлучилася з ним. Тепер живе сама.
«Я нічого не хотіла б на цьому світі, тільки б мій Толя знову був поруч. Як він мене любив, як старався для мене, а я… Якби могла, то всім жінкам наказала б цінувати своїх чоловіків не за спроможність діставати речі й квартири, а передусім за душевні якості: любов, турботу, взаємоповагу…»
Як часто ми задумуємося про найголовніше, коли вже занадто пізно і змінити вже нічого не можна. Це називається життєвий досвід, який важким тягарем так і буде з нами до кінця нашого життя.
Микола ДЕМЕДЮК, м. Калинівка Вінницької області
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
