– Софіє, свято на носі, а що у вас із квартирою відбувається? – пролунав різкий голос Марини Степанівни з порогу.
Софія, тримаючи віник в одній руці та совок в іншій, глянула на свекруху, розуміючи, що свято уже зіпсоване. Марина Степанівна стояла в зимовому пальто, тримаючи сумку на згині ліктя, а на її обличчі зчитувалося невдоволення.
За її спиною стояв Віталій винувато посміхався, знизуючи плечима.
– Що не так, Марино Степанівно? – стримано запитала Софія, вже передчуючи шторм, що насувається.
– Що не так? Та тут все не так! Що за запах? Вечеря горить? – Марина Степанівна важко зітхнула і пройшла далі, ніби не помітивши невістку. – Синку, де у тебе тапочки? Ноги б у вас не застудити.
Віталій прошепотів Софії на вухо:
– Не звертай уваги. Переживемо, так?
– Звичайно, – так само тихо відповіла Софія.
Квартира була невеликою: кухня поєднувалася з вітальнею, і дві спальні, тому Марина Степанівна бачила все й одразу. Вона сіла за кухонний стіл і почала озиратися, шукаючи, до чого б причепитися.
– Ялинка якась… Штучна! Ось не можете ви все, як у людей зробити. Ось у нас із твоїм батьком завжди справжня була. Запах хвої прямий як у лісі… – вона театрально махнула рукою і замовкла.
– Часи міняються, настав час і про природу потурбуватися, а то так кожен по ялинці поставить і немає лісу, – спробував угамувати її Віталій.
– А я тобі скажу, Вітальчику, що ялинки всі ці зі спеціальних розплідників, тому нісенітниці не неси! Часи може і змінюються, а традиції цінувати теж треба.
Софія, вже відчуваючи важку критику своїх кулінарних навичок, подала вечерю на стіл.
Запечена курка і картопля з рум’яною скоринкою, як свекруха любить. Щоправда, це не врятувало ситуацію.
– Що так горілим пахне? – продовжила Марина Степанівна, навіть не чекаючи, коли їй покладуть їжу в тарілку.
Софія сіла навпроти і мовчки дивилася на свекруху. Віталій намагався розрядити обстановку:
– А може, ми просто спокійно сядемо, поїмо… Ти як доїхала? Сусідка твоя як, та що Людмила Петрівна?
– Та що там Людмила Петрівна, у неї все добре, невістку чудову має… Нормально доїхала. Ось тільки втомилася – сил немає. А тут ще у вас горілим пахне так, що не перепочити… Хіба це затишок? Хочете, я вам покажу, як виглядає затишок!
Свекруха глибоко зітхнула і дістала з сумки стару пошарпану фотографію.
– Ось дивіться, – вона розгорнула фотокартку і поклала її на стіл. На знімку молода вродлива жінка з яскравим поглядом стояла поруч із високим чоловіком біля справжньої ялинки, прикрашеної паперовими гірляндами та скляними іграшками.
– Це ми з моїм Павлом. Подивися, як гарно святкували! Без жодної цієї показухи, без дорогих іграшок. Все своїми руками. Тоді було щастя.
Софія глянула на знімок. Чесно кажучи, свекруха була напрочуд гарною в молодості, а посмішка на обличчі її чоловіка немов освітлювала фотографію. Віталій подивився на знімок і промимрив щось невизначене.
– Все було, все пройшло.
– Та ні, синку! Тоді ми мали сім’ю, розуміння. А зараз… Що це таке? Де домашній затишок? Софіє, ти ж господиня, правда? Чому ти не можеш все нормально зробити?
Софія мовчала. Вона вже знала: хоч би що вона зробила, все буде не так. Хоч десять курок спечи та завали квартиру справжніми ялинками, Марина Степанівна знайде, за що зачепитися.
Віталій щосили намагався не встрявати і вдавав, що захоплений їжею.
– Ну, чого мовчиш? – спитала свекруха, явно очікуючи продовження дискусії. – Робити висновки треба!
Софія підвела очі і несподівано спокійно відповіла:
– Тому що все, що я скажу вам не сподобається. Так що краще промовчу.
На обличчі Марини Степанівни на мить відбилося здивування, але відразу змінилося на звичну критику:
– Ну, тоді мовчи. Зрозуміло, все. Без слів ясніше нікуди.
Вона знову подивилася на фото, погладила його пальцем і тихо додала, вже майже подумки:
– Ось тоді було щастя.
Мовчання за столом порушувалося лише звуком вилки Віталія. Софія опустила погляд і подумки рахувала до десяти. Новий рік обіцяв бути веселим, адже свекруха завітала до них на кілька днів.
Марина Степанівна сиділа біля вікна з чашкою чаю, сумно дивилась на сіре зимове небо і мовчки зітхала. Софія, протираючи кухонний стіл, спостерігала краєм ока за свекрухою і думала: “Знову вона про своє”.
– Чого зітхаєте, Марино Степанівно? Чай хоч смачний? – спитала вона, щоб перервати це напружене мовчання.
– Та чай як чай, – відповіла та. – Ось тільки п’ю його сама. Все життя одна.
Вона зітхнула, обернулася до Софії і глянула на неї своїм чіпким поглядом. – Павла мого не стало, коли діти маленькі були. Віталій тоді ще й в школу не ходив. А я залишилася сама-самісінька – ні допомоги, ні підтримки.
Софія поклала ганчірку і сіла на стілець. Вона розуміла, що свекруха хоче поговорити.
– Я коли сама залишилася, то зрозуміла, що тепер – ні чоловіка, ні радості. А діти, розумієш, малі. Куди тікати? Будівництво, завод, потім прибиральницею влаштувалася. Важко працювала, думала, не витримаю. А витримала. Знаєш чому?
– Чому?
– А тому, що діти. Заради них все. Доньку свою, Вірочку, на вчителя вивчила. Вона поїхала, звісно, тепер і не пише майже, але гордість є. А Віталій взагалі моя опора. Справжній чоловік виріс, не те, що ці хлюпики. А все завдяки кому? Мені. Я його одна піднімала на ноги. І нікому не скаржилася, – Марина Степанівна говорила з такою гордістю, ніби своєю працею збудувала цілий світ.
Софія слухала, і в голові крутилося: “Ну звичайно, все сама, все одна”. Вона терпіла, але всередині почало закипати.
– Я пам’ятаю, як у морози черга за картоплею стояла. Однією рукою Віталіка тримаю, іншою – сумку. А він пищить, замерз. Додому приходимо, а там собачий холод, батареї не працюють. Я на кухні плиту включу, дітей поряд посаджу – і сиджу, чекаю, коли зігріються. А ти думаєш, мені хтось допомагав? Ні…
– Не просто вам було, звісно, – видавила Софія, зводячи погляд у вікно.
– Саме так. Важко. А зараз, бачиш, у вас ялинки пластмасові, їжа з магазинів готова. Тільки щастя нема. Живуть люди, як чужі під одним дахом.
Марина Степанівна раптом нахилилася до Софії та понизила голос:
– Ти не ображайся, Софіє, я ж розумію, що ти гарна дівчина. Але Вітальчику ти не підходиш. От, не підходиш, і все тут.
– А це ще чому? – не витримала Софія.
– Та все тому ж. Він у мене інший. Чоловік з великої літери. Він з жінкою має бути поступливою, м’якою, а ти… Ти ж сталь. Я бачу. Ось ти зараз сидиш і про себе думаєш, що я стара бабуся, і не права. Тільки я життя прожила. Знаю як воно.
Софія відвернулася і посміхнулася. Нічого. Вона ще покаже свекрусі, що щастя може бути різним.
Зранку хата була схожа на осине гніздо: хтось кудись бігав, щось дзвеніло і падало, а на кухні стояв такий запах, ніби там відкрили філію ринку спецій.
Софія нарізала салати, Віталій, насупившись, намагався розплутати гірлянду, а Марина Степанівна, як завжди, ширяла посеред цього хаосу.
– Віталію, ну що ти там пораєшся з цим китайським барахлом? Цю гирлянду треба викинути!
– Та почекай ти, я вже майже розплутав, – буркнув Віталій, явно не в дусі.
– Та що ти розплутав? Руки з одного місця! Дай сюди, я сама зроблю.
Софія, дивлячись на цю картину, посміхнулася до себе. Якщо Марина Степанівна щось сказала «сама зроблю», то далі все тільки ускладниться.
– Софіє, а що це за запах такий? У мене аж ніс щипає. Часник, чи що?
– Часник, – спокійно відповіла Софія, продовжуючи нарізати. – Для курки із соусом.
– Курка… Соус… Зрозуміло, все з вами. Вся квартира цим смердить, а вони ще раді. Я, між іншим, взагалі з соусами не їм. Я людина проста. Взяв шматок м’яса, хлібця – ось і повечеряв.
Софія нічого не відповіла. Натомість вона взяла дерев’яну дошку і почала нарізати зелень.
Віталій, який уже пихкав на колінах під ялинкою, різко обернувся:
– Софія старається, свято готує. Що тобі знову не подобається?
– А ти не втручайся, Вітальчику. Не тобі мені робити зауваження. Я мати, а не хтось.
У кімнаті настала тиша. Софія продовжувала готувати, Віталій повернувся до гірлянди, але відчувалося, що нависло щось недобре.
Коли Марина Степанівна вийшла із кімнати, Віталій явно бажаючи пом’якшити ситуацію, запитав:
– Софіє, а щодо подарунка для мами? Зовсім забігався, навіть не купив нічого.
Віталій, ніби передчуваючи лихо, насупився ще сильніше:
– Софіє, а що ти придумала? Може, скажеш?
– Ні, ще не придумала, але обов’язково щось придумаю, – Софія поклала долоню на його плече. – Не хвилюйся. Це буде гарно.
Віталій недовірливо глянув на дружину, але промовчав. У кутку кімнати блимнула і нарешті спалахнула гірлянда. Марина Степанівна, побачивши результат роботи сина, пирхнула:
– Блимає, як у придорожньому кафе. Ось у моєму дитинстві гірлянди просто горіли, а не ось це все.
Віталій артистично підняв руки до небес, а Софія з усмішкою дістала з шафи велику коробку з подарунковою упаковкою та поставила її під ялинку.
– Все буде гаразд, – тихо сказала вона собі під ніс.
Годинник на кухні показував, що вже десята вечора. На столі стояли олів’є, запечена курка з часником і картоплею, м’ясна нарізка та соління, тарталетки з ікрою – все, як годиться на Новий рік.
Софія поставила останню тарілку, перевіряючи, щоби все було ідеально. Віталій стояв біля столу з келихом ігристого та відмахувався від Марини Степанівни, яка продовжувала його смикати.
– Віталію, ти салат спробуй, солоний він чи ні. Я багато солі не люблю.
– Салат нормальний, – пробурчав Віталій і, явно втомлений від усього, додав: – Ти краще присядь, відпочинь.
– Звичайно, присядь, так? Потім скажете, що я зовсім розлінилася і нічого не робила. Гаразд, хоч не чіпайте, сама розберуся.
Софія важко зітхнула і обернулася до них.
– Все готове. Давайте вже сядемо.
Усі розсілися по місцях: Марина Степанівна по центру столу, Віталій праворуч від неї, а Софія з іншого боку. Софія посміхнулася та налила всім ігристого.
– Ну що, з прийдешнім, – підняв келих Віталій, намагаючись додати святу хоч трохи нормальності.
– З прийдешнім, – навзаєм відповіла Софія, її погляд був спокійним, але дещо настороженим.
– З прийдешнім… — Марина Степанівна піднесла келих до губ, відпила трохи й одразу скривилася. — Тьху, воно якесь кисле. Скільки воно коштувало?
– А ти можеш хоч раз помовчати? – не витримав Віталій.
– Що, не можна спитати? От колись були напої. Оце була річ!
Софія не відповіла. Вона тільки мовчки глянула на Віталія і ледь помітно кивнула йому.
Нарешті годинник почав відбивати дванадцять. Усі затихли, слухаючи бій курантів. Віталій узяв Софію за руку, але Марина Степанівна відразу порушила момент своїм вічним коментарем.
– Знову куранти фонять. Минулого разу телевізор нормально показував. А цей наче пищить.
– Мамо, ну хоч зараз заспокойся! – випалив Віталій, але вже майже засміявся.
– Все, мовчу, мовчу.
Годинник показав, що уже рівно 12. Віталій швидко поцілував Софію в щоку, Марина Степанівна перехрестилася і промовила:
– Ну, з Новим роком! Щоб здорові усі були.
– З Новим роком, – спокійно відповіла Софія, а потім додала: – Настав час відкривати подарунки.
– Подарунки? — Марина Степанівна сіла рівніше і з підозрою подивилася на Софія. — Знову щось придумала?
Софія взяла з-під ялинки велику коробку, обтягнуту яскравим золотим папером, і поставила її перед свекрухою.
– Це вам, Марино Степанівно.
– А що там? – насторожилася вона, уважно оглядаючи упаковку.
– А ви відкрийте.
Свекруха з хвилину недовірливо дивилася на подарунок, потім почала розв’язувати стрічку. Віталій сидів поруч і, явно передчуваючи щось дивне, нервово смикався на стільці.
– Що там, Софіє? Може, скажеш? – пробурмотів він.
– Стривай, – тихо відповіла Софія, не відводячи погляду від Марини Степанівни.
Зрештою коробка відкрилася. Свекруха розгорнула щось тканинне і витягла з упаковки… дивний шматок сукні.
– То що за ганчірка? – голос Марини Степанівни задзвенів від обурення. – Ти що тут…?
Вона раптом замовкла. Її погляд уткнувся у знайомий візерунок, і її обличчя різко змінилося. Вона примружилася, трохи розправила тканину і завмерла.
– Це… – її голос майже затремтів. – Звідки?
У кімнаті зависла тиша. Віталій розгублено дивився на матір, то на дружину.
– Мамо, що з тобою? Це що взагалі? – не зрозумів він.
Марина Степанівна повільно підвелася зі стільця, все ще тримаючи коробку в руках. Вона не сказала жодного слова, розвернулась і вийшла до спальні.
– Софіє, ти що це влаштувала? – Віталій схопився і втупився в дружину. – Поясни, чому у мами така реакція?
– Стривай, Віталію. Дай їй час, – спокійно відповіла Софія.
Віталій видихнув, похитав головою і пішов слідом за матір’ю.
За кілька хвилин він повернувся.
– Вона сидить там і плаче. Вперше бачу її такою.
Через 15 хвилин Марина Степанівна повернулася до кімнати. Її очі були червоні, але вона посміхалася. Вона підійшла до Софії, обережно поклала руку їй на плече і обійняла.
– Дякую, Софіє.
– Нема за що, – тихо відповіла Софія, дивлячись на свекруху.
Віталій дивився на них з повним подивом.
– То що це за ганчірка така, від якої всі ці сльози? – він обвів поглядом дружину й матір, а потім раптом рішуче попрямував до спальні.
Софія навіть не ворухнулася, тільки спокійно подивилася йому вслід.
Віталій увійшов до кімнати та завмер на місці. На ліжку акуратно лежала сукня. Він відразу впізнав – той самий фасон, ті ж м’які складки, і навіть візерунок ніби зійшов зі старого чорно-білого фото. Але це була не стара сукня – нова, дбайливо пошита, лише трохи змінена, підігнана під нинішню постать його матері.
Віталій стояв і мовчки дивився на сукню, наче вона пояснювала все без слів.
Він повільно вийшов назад у вітальню, де Марина Степанівна сиділа поруч із невісткою, стискаючи її руку у своїй.
– Це… Та сама сукня? – спитав Віталій
– Та сама, – тихо відповіла Софія, не відриваючи погляду від Марини Степанівни.
– Ти… сама її пошила? – Віталій сів на стілець, намагаючись осмислити побачене.
— Ну звісно! Усю ніч з ельфами працювали, не покладаючи рук. Чого ти дурниці питаєш? Я просто хотіла, щоб сьогодні у твоєї мами було щось незвичайне, як у ті старі, добрі часи. А як це було зроблено, та кому це важливо, – лагідно сказала Софія.
Марина Степанівна глянула на невістку очима, повними вдячності і прошепотіла:
– Дякую, дочко… і пробач мені.
У кімнаті зависла тиша, але тепер у ній не було напруження. Тиша була теплою та легкою, як перший сніг Нового року за вікном.
Віталій дивився на них і раптом зрозумів, що цієї новорічної ночі щось справді змінилося. Він не знав як, але його дружина знайшла шлях до серця його матері, а це було дорожче за всі подарунки на світі.
Як же добре, коли в родині панує мир і щастя!
Фото ілюстративне.
