Коли донька Олени народила дитину, не вийшовши заміж, так сталося, на жаль, а потім пішла влаштовувати своє особисте життя, дідусь разом з бабусею стали виховувати онучку самі.
Наталя тоді ні в чому не мала потреби, особливо.
Адже дідусь з бабусею добре заробляли: дідусь працював лікарем, а бабуся – головним бухгалтером на місцевому підприємстві.
Тому в онучки було все найкраще, що тільки могли вони їй дати.
Був у бабусі і дідуся ще й син, менший за доньку Олену на 10 років, та до Івана вони ставилися не так поблажливо, як до своєї онучки:
– Ти виріз з батьком та матір’ю, а вона майже сирота, мати вже давно пішла своєю стежкою, її ми виховуємо, а не батьки, тому теж маєш шкодувати нашу Наталочку.
І Іван, дійсно, шкодував.
Дідусь з бабусею дали Наталі все не гірше ніж в інших дітей, вона ні в чому не мала потреби.
На 18 років бабуся та дідусь подарували Наталі автомобіль, хоча їх рідний син, щоб придбати автомобіль для себе, брав кредит.
А потім Наталя повідомила своїй родині, що скоро виходить заміж.
Дідусь з бабусею стали вибирати онучці квартиру, хоча нічого не говорили їй про це.
На весілля вони вручили своїй єдиній і улюбленій онучці ключі від двокімнатної квартири.
Але вона, як не дивно, залишилася незадоволеною таким подарунком.
В той день ще й сказала при людях, що не хотіла ніколи жити на першому поверсі ще й в такому районі, на окраїні міста, краще б в центрі щось придбали для неї і взагалі було б краще, якби вони з нею порадилися і вона сама обирала собі житло.
Дідусеві з бабусею довелося виправдовуватися, що ця квартира продавалася за гарною ціною, вони хотіли щоб ще й на ремонт залишилися гроші.
Ні дня не проходило, щоб сама Наталка не телефонувала бабусі: то сусіди їй не подобаються, то діти голосно граються біля вікна, то квартира сонячна дуже.
Загалом нічого не подобалося їй там взагалі.
Тоді дідусь, який втомився це все вислуховувати, вже сам взяв телефон та сказав, що вони свій подарунок зробили, якщо їй не подобається, нехай продає і щось інше купує, а з них досить скарг, більше нічого не робитимуть, бо догодити їй важко.
Згодом і сам Іван одружувався, весілля вони не робили з дружиною.
Коли батьки його запитали, що йому подарувати, він сказав, що йому нічого не потрібно, адже вони дуже витратилися на Наталку, а він справиться сам.
Та батьки і йому купили квартиру на 4-му поверсі, адже давно відкладали гроші і для нього теж.
Іван тоді був щасливим, невістка аж заплакала.
Дуже щиро дякували батькам.
Якось, коли Наталка Іванові скаржилася, що в неї погана квартира, він запропонував помінятися, але вона чомусь не захотіла.
Бабуся з дідусем лише зараз все зрозуміли, коли багато років минуло, як вони піклувалися про онучку.
Вона якась така зовсім холодна до них.
Чи догляне вона їх на старості років чи лише на сина варто сподіватися?
Фото ілюстративне.