Коли в моєму житті склалася непроста ситуація, я навіть не уявляла, що може прийти на допомогу практично чужа мені людина. Тепер я визнаю, що несправедливо ставилася до Марії, бо вона мені так допомогла, як ніхто з родичів.
Я давно заміжня, маю двох дочок. Мені 44 роки. Ми з чоловіком жили окремо, в його квартирі. Житло, начебто, у нас і було, але я розуміла, що дочки підростають, і нам вже треба думати про їхнє майбутнє.
Мій чоловік дальнобійник, і він вирішив, що поїде за кордон на заробітки, бо з такою професією він в кожній країні собі без проблем роботу знайде.
Працював спочатку в Польщі, а потім доля закинула його в Канаду, там такі спеціалісти дуже затребувані, і можна заробити дуже навіть непогано.
А потім і я з дітьми подалися на канадську візу і невдовзі були вже разом. Дівчата мої пішли вчитися, і я теж знайшла роботу.
Не можу сказати, що мені життя в Канаді дуже подобається, є багато плюсів і мінусів, але найближчим часом додому повертатися я не збиралася.
І тут захворів мій батько, який залишився в Україні один. Йому була потрібна допомога, але я була занадто далеко, щоб його підтримати.
Історія з моїм татом взагалі цікава. Вони з моєю мамою розійшлися ще 20 років тому. Тато пішов до іншої жінки, тітки Орести. Вона була молодшою за нього років на 15.
Я відразу незлюбила цю жінку, хоча по-суті, вона не зробила мені нічого погано. Адже батько спочатку розлучився, а потім вже з нею зійшовся.
Проте, для мене це не мало значення – я не хотіла спілкуватися з цією жінкою, бо не вважала її важливою. До батька я приходила, але тільки тоді, коли її вдома не було. Йому я прямо завжди говорила, що не треба йому цієї Орести.
Тато з тіткою Орестою офіційно стосунки не оформляли. Вона не наполягала на цьому, і батько теж не поспішав робити їй пропозицію.
Прожили вони разом 12 років, а потім Ореста поїхала на заробітки в Італію, де і досі перебуває.
А тато весь цей час жив сам. Я бачила, як він сумує, але нічим йому допомогти не могла.
До слова, моєї мами, на жаль, не стало, ще 14 років тому, у неї була важка хвороба, яка її і забрала.
Так ось, коли тато раптово захворів, потрібно було комусь за ним доглядати, а у нього, крім мене, більше нікого не було. Приїхати я не могла, тому я стала дзвонити своїм родичам, які залишилися в Україні, в надії, що хтось мені допоможе, адже батька треба було або до себе забрати, або у нього постійно бути.
Я навіть готова була платити за це непогані гроші, але ніхто з моїх тіток, сестер і племінниць не захотів цим займатись.
У відчаї я вже сказала чоловікові, що залишаю його тут з дочками, а сама повертаюся додому, бо розуміла, що ситуація безвихідна, а батька напризволяще я залишити не можу.
Я вже шукала квитки в Україну, але в останній момент я згадала про дочку тітки Орести, Марію. Вона трохи молодша за мене, живе вона недалеко від батька, наскільки мені відомо, своєї сім’ї у неї немає.
Ми з нею бачилися кілька разів у тата на дні народження, але я їх демонстративно ігнорувала, за що мені тепер соромно.
Пригадую, як одного разу у батька був ювілей, тітка Ореста накрила гарний стіл, а я навіть не доторкнулася до їжі, просто сиділа за столом, показуючи їм, що я їх не поважаю, чим її дуже засмутила. Та тоді мені до них було байдуже.
А тепер я згадала про цю Марію і вирішила, як останню надію, спробувати, написала їй в соцмережі, і як не дивно, отримала від неї відповідь.
Виявляється, про ситуацію з моїм татом вона все знає, і щодня сидить біля нього в лікарні. Я запропонувала їй гроші, а вона сказала, що не час про це говорити, потім розберемося.
Мій батько прожив ще два місяці, і весь цей час Марія була з ним, вона доглядала його до кінця, а потім, коли його не стало, вона все організувала і гідно провела мого тата в останню путь.
Приїхати я не змогла, на жаль, але Марія все зробила за мене, і я їй дуже вдячна.
Зробила вона це від щирої душі, бо коли я їй запропонувала гроші – вона відмовилася. Марія сказала, що любила і поважала мого батька, і це останнє, що вона могла зробити для нього.
Я тепер розумію, наскільки я помилялася в людях, адже мої родичі навіть пальцем не поворухнули, щоб допомогти, а чужа, по суті, людина, так мене виручила.
Тепер я думаю, як я маю віддячити Марії?
Правду кажуть, що життя прожити – не поле перейти.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
