Я зовсім не розумію зараз чому так відбувається зараз – чомусь люди стали засуджувати своїх батьків, які віддають своїх дітей на виховання бабусям та дідусям, коли у них є така потреба.
У них більше досвіду, та й онуків своїх вони люблять набагато більше ніж своїх дітей.
Тим більше, якщо це з взаємної згоди усіх сторін, то чому б і ні?
Але це дуже не подобається оточуючим.
Чомусь життя чужих людей стає важливішим ніж свій власний добробут і власне життя.
Але серед моїх близьких, знайомих людей, та родини, знаходяться більшість тих людей, хто готовий не розуміти зовсім маму за такі вчинки, жаліти бабусю, не знаючи всієї суті та правди, яка насправді може бути зовсім несподіваною, навіть якщо вона щаслива поруч зі своїм онуком онуком.
У моєму житті вийшло так: я поїхала навчатися в велике місто, виїхавши з зовсім невеличкого селища міського типу, де жила все своє життя зі своєю мамою.
Моя мама хвилювалася, адже залишалася вдома зовсім одна, вона звикла, що я завжди поряд з нею була.
Після закінчення навчання я, добре зваживши все.
Згодом вирішила залишитися в місті, орендувала невеличку квартиру зі своїми подружками.
Зустрічалася я з одним хлопцем, а потім зрозуміла, що чекаю дитину.
Він відразу кудись поїхав, чим дуже розчарував мене, як тільки дізнався про все, причому так недобре мені від такої поведінки було – сказав, що впевнений, що немає взагалі ніякого відношення до цього, що це все мої проблеми і можливо, я іншого собі знайшла.
На той момент мені вже було 26 років.
Я відразу приїхала до своєї мами з усім, що мала на душі.
Ну а до кого ж ще – вона найрідніша людина мені, більше мені було нікуди й звернутися.
Мама зовсім не дорікала мені – вона просто сама колись щось схоже мала, у неї була досить таки нелегка доля, мама розуміла мене, як ніхто: мій тато залишив її, проживши всього рік з нами разом.
Правда, вони одружені були, розлучилися, відтоді ні аліментів від нього не було, і спогадів про нього зовсім ніяких – тільки на фото старому, де видно лише його такий чужий та далекий силует.
Ось, мабуть моя доля тому схожа з мамою.
У селищі сміялися за кутками – мовляв, ото повернулася до мами з приданим.
Не думаю, що хоч одна людина співчувала мені, я відчувала на собі лише не дуже хороші погляди.
Згодом народився милий та гарненький хлопчик, мій синочок.
А вже три роки я його виховувала сама, поруч зі своєю мамою.
А потім моя ненька вийшла на пенсію, адже я у неї пізня дитина дуже була.
Правду кажучи, вона й запропонувала мені це сама – мовляв, їдь, дитино, в місто, влаштовуй там своє особисте життя, працюй, зароби собі й дитині на хороше життя, а я, поки ще маю сили, з онуком впораюся тут сама, він гарний та спокійний хлопчик, все буде добре у нас, не хвилюйся.
Згодом я таки влаштувалася на роботу, так само орендувала з подругами житло, залишала собі трохи грошей на проживання.
А решта мамі відсилала, хоча вона і не просила нічого у мене.
Потім познайомилася з Юрком, і ми стали мешкати разом у його квартирі.
Вона у нього невеличка – квартира-студія, дуже маленька, але нам якраз.
Щоб забрати сина з села до нас питання не стояло – онук обожнює і дуже любить свою бабусю, вона сама бачить сенс життя тільки в ньому.
Брати малого сина від звичного йому середовища ми вважаємо нехорошим рішенням, принаймні зараз, він дуже звик там, йому добре з бабусею в селі.
Я приїжджаю до них, коли можу: у відпустку або свята, стараюся завжди цей час провести з ними.
Все ж майже 300 кілометрів не така вже й маленька відстань, а я працюю постійно.
А бачитися можна кожен день і так по смартфону.
Здавалося б – ну кому заважає вся ця наша маленька сімейна ідилія?
У нас в усіх все добре.
Ні, але людям потрібно про щось говорити.
Гаразд ще, коли дитина ходила в садок – там вихователька мамина подруга, якщо хтось і пліткував, то хоча б за спиною.
Але непросто стало, коли син в цьому році пішов в школу в 1 клас.
Всі наші вчителі, як не дивно, аж до директора здивовані були – як це так: залишила сина на матір-бабусю в селі, а сама поїхала в місто і забула про нього.
Тепер усі родичі тільки про це й говорять, таке враження, що наше сімейне життя стосується усіх, без винятку.
Що я вже в місті житло не орендую, а дитину все одно не забираю до себе.
Але яка ж їм справа до нас, чому вони мають диктувати мені правила, як краще я маю жити і засуджувати мене?
Нас усіх зараз усе влаштовує й так.
Чи потрібно змінювати своє життя, заради того, щоб люди добре про тебе говорили?
Чи правильно я живу, чи все ж потрібно дитину з хорошого життя в селі з бабусею забрати в місто, де у мене зовсім часу немає на нього, бо працюю майже без вихідних?
Фото ілюстративне.
