Коли телефон завібрував на кухонному столі, Софія навіть не відірвала погляду від обробної дошки — продовжувала методично, рівними брусочками нарізати буряк для борщу. Запах пасерованих овочів вже наповнював їхню затишну, хоч і невелику, двокімнатну квартиру в Києві. Це був типовий суботній ранок. Вона звикла до дзвінків із роботи, від друзів, але ім’я на екрані змусило її різко зупинити руку.
Софія витерла руки об кухонний рушник, відчуваючи, як у животі неприємно стискається м’яз. Вона знала Ларису Олексіївну вже вісім років, із яких п’ять була її невісткою. Цього часу було цілком достатньо, щоб засвоїти одне непорушне правило: коли свекруха дзвонить із надмірно радісним і піднесеним тоном, готуйся до неприємностей.
— Софійка, моя ріднесенька! — голос Лариси Олексіївни лунав надзвичайно бадьоро, навіть урочисто. — Яка ж ти в мене хазяєчка! Я тут подумала, мій голубчику, і прийняла важливе рішення — продам я свою “двійку” на Печерську. Навіщо мені одній такій площі пустувати? А гроші вам із Максимом віддам на перший внесок під іпотеку. Ви ж мрієте про “троячку”, правда? Щоб і кімната для гостей була, і кабінет для Максима?
Софія повільно опустилася на стілець, відчуваючи, як зникає вся легкість ранку. Вона знала: безкоштовний сир у їхній родині завжди знаходився лише в дуже спритній мишоловці.
— Ларисо Олексіївно, це дуже, дуже щедро з вашого боку, але ми наразі не плануємо переїзду. Нам цілком комфортно тут, — якомога лагідніше почала вона, намагаючись уникнути прямого конфлікту.
— Та що ти кажеш! — свекруха розсміялася дзвінко, наче почула найкумедніший анекдот. — Максим мені сам скаржився, що ви ледве розвертаєтеся! Ось я і хочу допомогти. Продам квартиру, ви купите простору “троячку” в новобудові, а я переїду до вас. Буду онуків няньчити, коли з’являться. Готувати, прибирати, прасувати. Вам же стане набагато легше! А я буду поруч, під наглядом, у теплі!
Ось воно. Пастка зачинилася. Софія проковтнула гіркий клубок у горлі. Це був не подарунок, а обмін: гроші на іпотеку в обмін на їхню незалежність.
— Ларисо Олексіївно, я вам дуже вдячна за турботу, але нам із Максимом комфортно удвох, — Софія нарешті наважилася на пряму відмову. — Ми не хочемо нікуди переїжджати і не потребуємо постійної допомоги. Ми самі впораємося.
У телефонній трубці зависла пауза, довга і напружена, як струна, що ось-ось має луснути. Коли свекруха заговорила знову, голос її став холоднішим на кілька градусів, і в ньому з’явилися металеві нотки, які Софія дуже добре знала.
— Софійко, моя люба, ти, мабуть, мене неправильно зрозуміла, — її тон став повчальним. — Я не питаю дозволу. Я вже домовилася з рієлтором. За три дні приходить оцінювач. Квартиру виставлю на продаж наступного понеділка. Тож думайте над варіантами в нових районах. Зрештою, я мати Максима, і я знаю, що йому потрібно. Цілую!
Короткі гудки пролунали, як постріл. Софія сиділа, дивлячись в одну точку на стіні, відчуваючи, як її серце шалено калатає. Вона не могла повірити, що це сталося так швидко і так відверто.
Вона сиділа так, поки не почула знайомий звук ключа в замку.
Максим увійшов, кидаючи спортивну сумку.
— Привіт, сонце! Ти чого на мене дивишся, як на привид? Щось сталося? Ти бліда, як полотно.
Софія переказала розмову слово в слово. Максим слухав, і з кожним її реченням його обличчя ставало все похмурішим. Він потер перенісся, звично масажуючи точку на скроні.
— Вона що, серйозно? — він видихнув. — Соня, це ж класичний метод мами. Сто відсотків. Поставити перед фактом, а потім розводити руками: мовляв, квартиру продала, подітися нема куди, і ви тепер зобов’язані її взяти.
— Максе, а раптом вона справді продасть? Куди вона піде? Вона ж не блефує з рієлтором.
— Нікуди вона не піде, поки ми не дозволимо їй в’їхати, — твердо сказав він. — Це шантаж вищого гатунку. Мама так завжди робить, коли відчуває, що втрачає контроль. Пам’ятаєш, як вона «випадково» викинула твою колекцію вінтажних прикрас, бо «вирішила, що вони старомодні і займають місце»? А коли ти засмутилася, сказала: «Я ж про тебе дбаю, щоб ти виглядала гідно, а ти невдячна»?
Софія кивнула. Вона пам’ятала. Вона пам’ятала десятки інших випадків: як Лариса Олексіївна без дозволу забрала їхній паспорт для оформлення якогось страхування; як переставила меблі у спальні, коли вони були у відпустці; як постійно телефонувала йому на роботу, щоб “перевірити, чи пообідав”.
— Що робитимемо? — тихо спитала вона.
— Стоятимемо на своєму, — Максим взяв її за руки, його погляд був сповнений рішучості. — Жодного переїзду. Жодного спільного життя. Жодної «троячки» в обмін на нашу свободу. Інакше ми просто збожеволіємо. Я знаю свою матір. Вона поглине нас повністю.
Минуло чотири дні. Лариса Олексіївна не дзвонила, і це лякало Софію більше, ніж її дзвінки. Вона розуміла: тиша — це підготовка до наступного, більш потужного удару. Це була тиша перед бурею, коли ворог перегруповується.
У п’ятницю ввечері, коли вони з Максимом відпочивали після робочого тижня, на телефон чоловіка надійшло сповіщення. Він відкрив його, і обличчя його миттєво спотворилося.
— Що там? — стривожилась Софія.
Максим мовчки простяг їй телефон. На екрані було оголошення з популярного сайту з продажу нерухомості. Квартира Лариси Олексіївни. Детальний опис, якісні фото, висока ціна. Контактний телефон рієлтора. Усе справжнє, без ознак блефу.
— Вона справді продає, — видихнула Софія. — Максе, це ж божевілля! Вона йде ва-банк!
— Це чистий тиск, — стиснув чоловік кулаки. — Вона хоче, щоб ми злякалися та здалися. Її логіка така: «Ось бачите, я вже продаю, тепер ви зобов’язані мене взяти, інакше я буду безхатьком, і це буде на вашій совісті».
— А якщо ми її не «візьмемо»?
— Тоді вона знайде інший спосіб нас притиснути, — похмуро відповів він. — Мама вміє добиватися свого. Це не її перша війна.
Наступного дня свекруха зателефонувала сама. Голос її був сповнений урочистості, перемішаної з нотками мучеництва.
— Максимчику, синочку, вже п’ять потенційних покупців подивилися квартиру! Один запропонував дуже гарну ціну. Думаю, за тиждень-два угода відбудеться. Ти з Софійкою вже визначилися, куди переїжджатимете? Я тут бачила непоганий варіант — “трійка” на Позняках, велика площа, недорого.
Максим увімкнув гучний зв’язок, щоб Софія могла чути.
— Мамо, ми нікуди не переїжджаємо. І ти до нас не в’їдеш. Ми тобі це вже чітко казали.
— Максимчику, не дури, — голос свекрухи став різким. — Я не якась чужа тітка, яку ти можеш ігнорувати. Я твоя мати. Я тебе народила, я тебе виростила, я дала тобі освіту. І тепер, коли мені потрібна допомога, коли я допомагаю вам із житлом, ти мене виганяєш?
— Ніхто тебе не виганяє, — стомлено відповів Максим. — У тебе є квартира, яку ти продаєш. Живи у ній. Навіщо продавати, якщо ти не збираєшся подорожувати?
— Тому що мені самотньо! І мені страшно! — голос її здригнувся, і вона перейшла на хрипкий, театральний шепіт. — Мені вже шістдесят три роки. Я літня жінка. Раптом мені погано стане, а поряд нікого? Раптом упаду, а швидку викликати не зможу?
Софія бачила, як здригнулося обличчя чоловіка. Свекруха натискала на найболючіші струни — почуття провини та обов’язку. Вона вміла це робити ідеально.
— Мам, ти абсолютно здорова. — спробував заперечити Максим, його голос став м’якшим, але він намагався триматися. — Ти минулого літа підкорювала Говерлу з туристичною групою.
— Це було рік тому! Усе змінюється! — обурилася Лариса Олексіївна. — Ось недавно тиск підскочив, я ледве до швидкої додзвонилася. Але вам, звісно, яка справа до здоров’я матері, правда? Вам головне, щоб у вас було тихо.
— Мамо, годі маніпулювати, — твердо сказав Максим, і Софія відчула полегшення. Він не здається. — Якщо тобі погано, викликай швидку. Якщо самотньо, купи собі папугу. Але до нас ти не переїдеш. І крапка. Це наше спільне рішення.
Тиша в трубці була приголомшливою, наче крижаний душ.
— Отже, так, — нарешті сказала свекруха крижаним, ображеним тоном. — Я зрозуміла. Виростила невдячного сина. Що ж, проживу свої останні роки одна, у самотності. Не дзвоніть мені більше. Все одно я вам не потрібна.
Гудки. Максим поклав телефон на стіл і закрив обличчя руками.
— Я чудовисько, так? — глухо спитав він. — Кидаю матір напризволяще.
Софія підійшла і обійняла його.
— Ти не чудовисько. Ти просто борониш нашу сім’ю. Максе, твоя мама не немічна бабуся. Вона здорова, активна жінка, яка просто хоче контролювати наше життя. Вона сама створила цю ситуацію.
— Я знаю, — кивнув він. — Але ж це моя мати. І мені важко. Мені боляче від її звинувачень.
Вони просиділи так довго, обнявшись на дивані, аж доки за вікном не почало сіріти.
Минуло два тижні. Лариса Олексіївна справді не дзвонила. Оголошення про продаж квартири все ще висіло в інтернеті. Максим перевіряв його щодня, це стало нав’язливою ідеєю, ніби він чекав, що воно зникне.
— Вже одинадцять переглядів, — повідомив він одного вечора. — Соня, вона не блефує. Я думаю, угода вже призначена.
— Може, нам правда варто поговорити, Максе… — почала Софія, але осіклася, побачивши його погляд.
— Ні, — відрізав Максим. — Ми це вже проходили. Ми втратили так багато сил, намагаючись догодити. Пам’ятаєш перший рік нашого шлюбу? Коли мама щотижня приїжджала і переставляла все в квартирі по-своєму? Коли вона викинула твій улюблений вишитий рушник, бо той «не вписувався у сучасний мінімалізм»?
Софія пам’ятала, і цей спогад надав їй сил. Тоді вона ще намагалася потрапити до свекрухи, думала, що та просто турбується про них, про комфорт. Але поступово зрозуміла: Ларисі Олексіївні було байдуже, що хочуть вони. Важливо було лише її думка, її правила, її уявлення про те, як має виглядати їхнє ідеальне життя.
— Якщо вона переїде до нас, — продовжив Максим, — ми втратимо не лише особистий простір. Ми втратимо себе. Нашу інтимність, наші стосунки. Вона буде у всьому: у наших фінансах, планах, навіть у тому, коли нам лягати спати. Я знаю свою матір. Вона не вміє жити поряд, не влазячи.
— Тоді тримаємось, — твердо сказала Софія, торкаючись його руки. — Ми разом. Це наш дім.
У суботу вранці пролунав дзвінок у двері. Наполегливий, вимогливий, який не припинявся. Софія та Максим переглянулися. Вони знали, хто це.
Максим відчинив двері. На порозі стояла Лариса Олексіївна, а поряд з нею — чотири величезні клітчасті сумки та дві дорожні валізи.
— Привіт, синку! — Вона сяяла посмішкою тріумфаторки. — Квартиру продала вчора. Гроші на рахунок переведуть у понеділок. Ось привезла свої речі. Решту перевезу наступного тижня. Якраз встигнете звільнити мені кімнату!
Вона вже почала затягувати одну із сумок усередину, але Максим перегородив їй шлях.
— Мамо, стій.
— Що стій? — здивувалася вона. — Максим, відійди, важко ж. Я нести не можу.
— Ти сюди не ввійдеш, — спокійно, але абсолютно твердо сказав він.
Посмішка на обличчі свекрухи завмерла. Вона не вірила своїм вухам.
— Що ти сказав?
— Я сказав: ти сюди не ввійдеш. Ми тобі пояснювали. Багато разів. Ми не хочемо жити разом. Ми цінуємо свій простір.
— Але ж я вже продала квартиру! — голос Лариси Олексіївни задзвенів від образи. — Куди мені подітися? Ти хочеш, щоб я ночувала на вокзалі?
— Це твоя проблема, — Максим говорив рівно, але Софія бачила, як напружені його м’язи. — Ми тебе не просили продавати. Це було твоє одноосібне рішення.
— Моє рішення? — свекруха зробила крок ближче, дивлячись на сина з люттю. — Я все життя тобі присвятила! Відмовляла собі у всьому, щоб ти нічого не потребував! А ти тепер зачиняєш переді мною двері?
— Ти сама зачинила двері, коли вирішила не слухати мене, — відповів Максим, його погляд був прямим. — Коли поставила перед фактом, а не почула моє чітке «ні».
Лариса Олексіївна перевела погляд на Софію, що стояла в коридорі, її обличчя перекосилося від люті.
— Це все ти! — прошипіла вона, спрямувавши на неї палець. — Ти його налаштувала! Раніше він мене любив, слухався, турбувався! А ти прийшла і відібрала в мене сина! Ти — змія!
Софія зробила крок уперед і стала поруч із чоловіком. Її голос був спокійним і твердим.
— Ларисо Олексіївно, я нікого не налаштовувала. Це наше спільне рішення. Ми створили свою сім’ю. І ми маємо право жити так, як ми хочемо, а не як ви вирішили за нас.
— Ні, мамо, — твердо сказав Максим, беручи дружину за руку. — Ти зі мною та моєю дружиною жити не будеш, як би ти не намагалася! У тебе була своя квартира, і ти її продала, не спитавши нас! Це твій вибір, і ми за нього не відповідаємо! Ти отримала гроші. Ти можеш зняти житло або купити нову квартиру.
Свекруха зблідла. Вона стояла, не в змозі повірити в те, що чує. Її обличчя було сповнене шоку, гніву та образи.
— Ви… ви серйозно? — Нарешті видавила вона. — Ви виганяєте мене надвір?
— Ми не виганяємо, — спокійно відповіла Софія. — Ми просто не пускаємо до своєї квартири без нашої згоди. Ви доросла, забезпечена людина. Зніміть житло на кілька місяців. Купуйте нову квартиру. Це тимчасові незручності, які ви створили собі самі.
— А ти помовчи! — злетіла Лариса Олексіївна, знову обертаючись до сина. — Це мій син! Я з ним розмовляю! Максимчику, ну скажи їй!
— Соня має рацію, — Максим підняв руку, немов зупиняючи її. — Мамо, я тебе люблю. Але я вибрав сім’ю. І в цю сім’ю входимо лише я та Софія. Вибач. Це — наші кордони.
Він повільно, рішуче зачинив двері. Лариса Олексіївна не встигла навіть нічого сказати — просто стояла із застиглим обличчям, дивлячись, як двері наближаються, наближаються… і зачиняються.
Клацання замка пролунало в тиші квартири, як постріл.
За дверима почулися крики, вимоги, істеричні погрози. Потім плач, що перейшов у ридання. Потім знову крики. Максим і Софія стояли в коридорі, тримаючись за руки.
— Вона піде? — тихо спитала Софія.
— Піде, — кивнув чоловік, притуляючись лобом до її волосся. — Коли зрозуміє, що ми не відкриємо.
Вони повернулися до вітальні та сіли на диван, наче двоє солдатів після битви. Крики за дверима поступово стихли. Через півгодини почулися звуки кроків, стукіт важкої валізи сходами.
Софія підійшла до вікна і визирнула. Внизу Лариса Олексіївна вантажила речі в таксі, її обличчя було кам’яним, сповненим глибокої образи та злості.
— Виїхала, — тихо сказала Софія.
Максим підійшов і обійняв її зі спини, притискаючи до себе.
— Знаєш, що найстрашніше? — тихо сказав він. — Я не відчуваю провини. Я відчуваю полегшення. Величезне, нестерпне полегшення.
— Я теж, — зізналася Софія.
Вони стояли біля вікна, спостерігаючи, як таксі від’їжджає, і обоє розуміли: це лише початок. Лариса Олексіївна не з тих, хто так просто здається. Будуть дзвінки родичів, звинувачення, нові маніпуляції. Але зараз, у цей момент, у їхній квартирі було тихо. І ця тиша була їхньою перемогою.
За тиждень зателефонувала тітка Олена, сестра Лариси Олексіївни.
— Максиме, що відбувається? — голос її був сповнений докору. — Лариса мені все розповіла! Як ти міг? Залишив матір без даху над головою!
— Тьотю Олено, ви знаєте тільки мамину версію, — втомлено, але рішуче відповів Максим. — Ми не виганяли її. Ми просто не дозволили їй в’їхати до нашої квартири без нашої згоди. Вона продала своє житло, щоб нас шантажувати.
— Але ж вона твоя мати!
— І саме тому я хочу, щоб у нас були добрі стосунки, — підкреслив Максим. — А добрі стосунки можливі лише на відстані, на умовах взаємної поваги.
Тітка Олена ще довго намагалася його переконати, але Максим був непохитний. Потім дзвонили інші родичі. Усім була потрібна лише драма та можливість звинуватити. Ніхто не цікавився їхньою стороною історії, ніхто не питав про її попередні спроби контролю.
Максим тримався, а Софія була його опорою.
— Ми правильно вчинили, — казав він щовечора, вже не як виправдання, а як утвердження.
Через місяць Лариса Олексіївна купила нову, маленьку однокімнатну квартиру у сусідньому районі. Вона припинила згадувати про “подарунок на іпотеку”.
Вона почала іноді дзвонити Максиму. Коротко, формально. Запитувала про здоров’я, про роботу. Ні слова про той день.
Через півроку вони запросили Ларису Олексіївну на обід. Вона прийшла з гарним тортом і обережною посмішкою. Сіла за стіл, чемно розмовляла з Софією, цікавилася її новими проєктами.
Але більше не давала порад, як краще розставити меблі. Не критикувала Софіїну сукню. Не натякала, що час уже подумати про онуків.
Вона поводилася як гість. І це було правильно.
Коли вона йшла, Софія обійняла її на прощання.
— Ларисо Олексіївно, приїжджайте ще.
Свекруха кивнула.
— Приїду. Тільки покличте заздалегідь.
Двері за нею зачинилися. Максим і Софія переглянулись.
— Вийшло, — тихо сказала Софія.
— Вийшло, — погодився чоловік.
Вони відстояли свою сім’ю. Свої межі. Своє право жити так, як вони хочуть. І хоча це було непросто, хоча довелося витримати бурю звинувачень та маніпуляцій, вони не здалися.
Їхній будинок залишився їхнім будинком. А це було найголовніше. Вони обміняли фінансову вигоду на безцінну незалежність.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
