Сам я родом з досить таки невеличкого села, народився у небагатій сім’ї.
Ми не жили ніколи, звичайно, у великому достатку, але загалом все було непогано, аж поки мені не виповнилося 5 років.
Тато, якраз в той період, занедужав і постійно лежав, йому був потрібний догляд.
А моїй мамі, звісно, було нелегко доглядати мого батька одній.
Адже мама мала глядіти ще й мене та ще й працювати, все було лише на її руках, я тоді ще не міг чимось допомогти, ще був маленький.
Але мамі допомоги чекати не було звідки.
У мами рідні близько не було, а татові родичі з нами не спілкувалися зовсім, навіть хату нашу минали.
Згодом я закінчив 9 класів навчання і далі поїхав навчатися в місто, сподіваючись, що додатково зможу заробити хоч якісь гроші і якось допомагатиму своїй мамі, щоб їй легше було.
Я навчався в технікумі, шукав постійно різні підробітки, але грошей ледь вистачало на їжу навіть самому і мамі щось міг трохи в село передати.
Я досить таки часто ходив в їдальню, після того, як всі поїли і просив там залишки їжа для себе, щоб менше грошей витрачати навіть на хліб.
Мене там вже жінки, які там працювали, дуже добре знали і знали мою долю, я багато розповідав про свою сім’., вони щиро шкодували мене.
А коли я збирався їхати в село, приходив до них і вони ще для моєї мами передавали якісь продукти.
Досить таки часто це були – хлібина, якісь крупи, олія, декілька котлет і шматочків риби, загалом я був радий тому, що ще й мамі можу привезти якогось гостинця з собою.
Я був такий щасливий, коли віз ці гостинці для мами.
Так тривало все моє навчання.
Я дуже сподівався, що по закінченню навчання, зможу знайти кращу роботу і влаштувати своє життя.
Але, на жаль, краще не стало.
Згодом батька мого, на жаль, не стало і родичі сказали, щоб мама покинула їх будинок, адже та хата, в якій ми жили всі ці роки, належала батьковій матері, моїй рідній бабусі.
Після цього мама занедужала сама.
Я не знав навіть що робити, адже розумів, що ситуація дуже для мене непроста.
Звісно, з одного боку було би правильно повернутися в село і доглядати самому свою маму, але ж у нас не було де жити, адже хата, в якій ми завжди жили, належала не нам.
З іншого боку, живучи в місті, я міг заробити хоч якісь гроші, щоб допомагати їй.
Наша сусідка запропонувала тимчасово взяти мою маму пожити до себе, поки я вирішу як бути нам далі.
Саме в цей такий непростий для мене час, я зустрів свою майбутню дружину Наталку.
Я влаштувався в одну велику компанію прибиральником, як додатковий підробіток, і одного дня, коли прибирав територію, біля парковки побачив її.
Ми з нею розговорилися і домовилися прогулятися, так і почали відтоді зустрічатися.
Наталя довго не розповідала мені багато про себе, каже, що не хотіла щоб я знав правду, бо я їй дуже сподобався через свою щирість та простоту.
Пізніше виявилося, що вона дочка власника компанії.
Ми разом з нею уже 20 років, її родина мене гарно прийняла, хоча я хвилювався перед тим, як знайомитися з ними.
Більше того, коли батько Наталі дізнався про ситуацію з моєю мамою, він купив їй невеличку квартиру в місті, щоб я міг її навідувати, а квартира ця потім залишиться нам з дружиною.
Я вважаю справжнім дивом те, що я зустрів таких прекрасних людей, мабуть тільки завдяки їм мама моя зі мною і має змогу глядіти онуків.
Я ніколи не забуду цю доброту родини своєї Наталі.
Як важливо в житті зустріти добрих людей, які можуть підтримати у найважчу хвилину.
Це справжня доля.
Хіба не так?
Фото ілюстративне.