Так склалося, що я зараз в Канаді, і поки повернутися в Україну не можу. У мене виникла складна ситуація, в якій мені допомогла людина, від якої я цього найменше чекала.
Мені 44 роки, я давно заміжня, маю двох дочок. Ми з чоловіком жили окремо, в його квартирі. З часом стало зрозуміло, що треба рухатися, адже дочки підростають. І тоді мій чоловік поїхав закордон, він дальнобійник. Працював спочатку в Португалії, а потім доля закинула його в Канаду, там такі спеціалісти дуже затребувані, і можна заробити дуже навіть непогано.
Я не збиралася їхати в Канаду до чоловіка, але почалася війна, і ми з дівчатами вирішили, що буде безпечніше перечекати закородоном, до того ж, чоловік запевнив, що зараз є спеціальні програми для українців, і ми без проблем зможемо приїхати до нього.
Так ми і зробили, подалися на канадську візу і невдовзі були вже разом. Дівчата мої пішли вчитися, а я знайшла доволі непогану роботу. Не можу сказати, що мені життя в Канаді дуже подобається, є багато плюсів і мінусів, але найближчим часом додому повертатися я не збиралася.
І тут, як на зло, захворів мій тато, який залишився в Україні один. Історія з моїм татом взагалі цікава. Вони з моєю мамою розійшлися ще 20 років тому. Тато пішов до іншої жінки, тітки Віри. Вона була молодшою за нього років на 15.
Я відразу незлюбила цю жінку, хоча по-суті, вона не зробила мені нічого погано. Адже батько спочатку розлучився, а потім вже з нею зійшовся. Та для мене це не мало значення – я не хотіла спілкуватися з цією жінкою. До батька я приходила, але тільки тоді, коли її вдома не було.
Тато з тіткою Вірою офіційно стосунки не оформляли. Вони прожили років 12, а потім ця жінка поїхала на заробітки в Італію, де і досі перебуває. А тато весь цей час жив сам. До слова, моєї мами, на жаль, не стало, ще 14 років тому, у неї була важка хвороба, яка її і забрала.
Так ось, коли тато раптово захворів, потрібно було комусь за ним доглядати, а у нього, крім мене, більше нікого не було. Приїхати я не могла, тому я стала дзвонити своїм родичам, які залишилися в Україні, в надії, що хтось мені допоможе, адже батька треба було або до себе забрати, або у нього постійно бути.
Я готова була платити за це непогані гроші, але ніхто з моїх тіток, сестер і племінниць не захотів цим займатись. У відчаї я вже сказала чоловікові, що залишаю його тут з дочками, а сама повертаюся додому, бо розуміла, що ситуація безвихідна.
Але в останній момент я згадала про дочку тітки Віри, Любу. Вона трохи молодша за мене, живе вона недалеко від батька, наскільки мені відомо, сім’ї у неї немає.
Ми з нею бачилися кілька разів у тата на дні народження, але я їх демонстративно ігнорувала. Пам’ятаю, батька був ювілей, тітка Віра накрила гарний стіл, а я навіть не доторкнулася до їжі, чим її дуже засмутила. Та тоді мені до них було байдуже.
А тепер я згадала про цю Любу і вирішила, як останню надію, спробувати, написала їй в соцмережі, і як не дивно, отримала від неї відповідь. Виявляється, про ситуацію з моїм татом вона все знає, і щодня сидить біля нього в лікарні. Я запропонувала їй гроші, а вона сказала, що не час про це говорити, потім розберемося.
Мій батько прожив ще два місяці, і весь цей час Люба була з ним, вона доглядала його до кінця, а потім, коли його не стало, вона все організувала і гідно провела мого тата в останню путь.
Я не приїхала, але Люба все зробила за мене. Що цікавого, від моїх грошей вона відмовилася. Сказала, що любила і поважала мого тата, і це останнє, що вона могла зробити для нього.
Я тепер розумію, наскільки я помилялася в людях, адже мої родичі навіть пальцем не поворухнули, щоб допомогти, а чужа, по суті, людина, так мене виручила. Тепер я думаю, як я маю віддячити Любі?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
