Те, що сталося в моєму житті, я й досі не можу усвідомити.
Уявити не можу, як так можуть вчинити рідні люди, бо сама б так ніколи не вчинила б.
Історія, яку я хочу розповісти зараз, зовсім не про гроші, а про мораль, про те, як швидко люди забувають про совість заради матеріальних благ і грошей.
У мого рідного тата, якого була дуже велика сім’я. Він був найстаршим з п’ятьох дітей.
У нього було три сестри — Людмила, Тамара і Маргарита, і брат — Андрій.
Всі вони жили в різних містах, але підтримували зв’язок, принаймні так здавалося.
Мої батьки, Сергій і Ганна, розлучилися п’ять років тому, але залишилися хорошими друзями. Буває так в житті.
Я завжди спілкувалася зі своїм татом, незважаючи ні на що.
Наші стосунки були дуже теплими, незважаючи на розлучення моїх батьків.
Тато був надзвичайно цікавою людиною. Він був веселим, завжди сповненим енергії, займався спортом, обожнював подорожувати, захоплювався антикваріатом.
Його колекція старовинних монет, картин та годинників була його справжньою гордістю.
У його будинку можна було загубитися серед книг та різних сувенірів, привезених з усіх куточків світу. Його будинок був справжнім музеєм.
А потім він занедужав.
Вже відчувалося, що допомогти ми йому не зможемо.
Ми не відходили від нього ні на крок, але вдіяти нічого не могли.
Згодом тата не стало.
Ми з мамою були спустошені. Але нам потрібно було триматися.
Ми одразу ж повідомили про це родичам. Всі дядьки й тітки приїхали дуже швидко, буквально наступного дня.
Це трохи здивувало, бо за життя батька вони не так часто навідувалися.
Ми розмістили їх у будинку батька на ночівлю, а самі з мамою почали організовувати прощання.
Ці кілька днів були для нас важкими, зі зрозумілих причин.
Тітки тільки сумували та скаржилися на життя, нічим не допомагали, хоча ми дуже їх просили про це.
— Людмило, — попросила мама, — ти могла б допомогти мені з документами? Треба все оформити.
— Ох, Ганно, — зітхнула тітка, — у мене голова зовсім не працює. Я в такому стані, що нічого не можу. Краще я просто посиджу. Дуже шкода брата.
Ми з мамою все робили самі.
Організовували все, що потрібно. Це було важко, але ми трималися разом.
Настав день прощання.
Обід ми організували в кафе, і прийшло дуже багато людей.
Нам приносили співчуття і одночасно запитували про заповіт.
Це було так дивно. Ми з мамою навіть не думали про це.
У нас в голові був лише смуток і туга за батьком.
Але родичі почали самі сперечатися, кому що має дістатися.
— Я думаю, що Андрій має отримати колекцію годинників, — казала тітка Тамара. — Він завжди захоплювався ними.
— А я вважаю, що ці картини повинні належати мені, — відповіла тітка Маргарита. — Брат завжди казав, що вони будуть мої.
Ми з мамою були дуже здивовані. Це було так неприємно.
Через кілька днів роз’їхалися всі родичі, які жили в будинку батька, ми попрощалися з ними, як годиться.
Через тиждень я вирішила навідатися в будинок батька, щоб привести його до ладу, зібрати деякі речі на пам’ять.
Зайшовши в будинок, я була здивована і розчарована.
Спочатку я подумала, що щось трапилося. Всюди валялися речі, книги, папери, не вистачало багатьох антикварних предметів, які збирав батько.
У будинку був безлад. Винесли все найцінніше.
Я була засмучена.
Зателефонувала тітці Людмилі, вона зізналася, що взяла дещо.
— Я взяла лише те, що належало мені, — сказала вона. — Це було моє по праву, як сестри.
Тоді я все зрозуміла. Вони не стали чекати заповіту. Вони винесли все найцінніше, щоб нікому не дісталося.
Стало гірко і прикро від цього.
Ці речі були дорогі не стільки в матеріальному плані, скільки як пам’ять про батька.
Я все розповіла мамі. Вона теж була засмучена цим.
Ми не знали, що робити. Але повернути вже нічого не можна було.
Родичі з’явилися знову лише через пів року, коли прийшов час вступати в спадок.
На наш превеликий жаль, багато з того, що батько заповів зі своїх колекцій, було втрачено. Точніше, забрано ними, а ким саме — невідомо.
Нам з мамою дістався будинок, на який тітки теж хотіли претендувати, але не могли.
Відтоді я живу в будинку свого тата. Тут все нагадує мені про нього, про те, якою чудовою він був людиною.
І нехай деякі дорогі речі безслідно зникли, для мене важлива саме пам’ять про нього.
Родичі більше не з’являлися.
Та й нам самим не хочеться спілкуватися з такими людьми, для яких нічого святого немає. Нехай всі речі, які вони забрали, будуть на їхній совісті.
Хоча сусіди мені кажуть, що я маю все повернути і вони готові мені допомогти, адже все це було в них на очах.
Але хіба тут щось можна зробити? Хіба можна повернути речі мого тата? Чи варто взагалі чіпати таких родичів, чи просто краще забути про них?
Чи винна я в тому, що сталося?
Фото ілюстративне.
