fbpx
Життєві історії
Коли тата не стало, ми відразу зателефонували його родичам. Приїхали дві моїх тітки і дядько, вони пішли ночувати у хату мого батька. Тітки лише сумували два дні, нам з мамою зовсім нічим не допомагали, хоча ми дуже їх просили, бо прийшло багато людей. Наступного дня ще зранку вони всі поїхали додому. Через тиждень я вирішила навідатися в будинок до свого батька, прибрати там і поскладати речі. Та коли переступила поріг, важко було впізнати татову хату. Хіба так рідні люди роблять

Те, що сталося в моєму житті й досі я збагнути не можу, бо уявити не можу, як так можуть вчинити рідні люди.

У мого рідного тата була дуже велика сім’я. З моєю мамою вони розлучилися 5 років тому, але залишилися хорошими друзями. Я завжди спілкувалася зі своїм батьком, не дивлячись ні на що, у нас завжди були дуже хороші стосунки, незважаючи на розлучення наших батьків.

Він був дуже веселим, займався спортом, любив подорожувати, захоплювався антикваріатом, був дуже цікавою і розумною людиною. А потім тато занедужав.

Ми сумували, останнім часом зовсім від нього не відходили, але вдіяти нічого не могли. Тата не стало. Ми з мамою повідомили про те, що трапилося родичам. Мої тітки і дядько приїхали дуже швидко, буквально на наступний день.

Ми розмістили їх в будинку батька на ночівлю, а самі з мамою почали організовувати прощання з татом. Ці кілька днів були для нас не легкими. Тітки тільки сумували і нічим не допомагали, хоча ми дуже їх про це просили.

Настав день прощання. Обід ми організували в кафе, прийшло багато людей. Нам приносили співчуття і одночасно запитували про заповіт. Батько був не бідний, але нам з мамою було не до цього, ми навіть не думали про заповіт. Тоді родичі стали самі сперечатися, кому, що має дістатися. Нам з мамою було неприємно це чути. Через кілька днів роз’їхалися всі родичі, які жили в будинку батька.

Через тиждень я вирішила навідатися в будинок до свого тата, привести його в порядок, зібрати деякі речі. Зайшовши в будинок, я була неймовірно здивована. Я спочатку подумала, що щось сталося тут: всюди валялися речі, книги, папери, не вистачало багатьох антикварних предметів, якими займався батько. У будинку був безлад, винесли все найцінніше.

Я була засмучена дуже, зателефонувала тітці, вона зізналася, що взяла дещо, але тільки те, що належало їй, як сестрі. Тоді я зрозуміла, ким виявилися наші родичі. Вони не стали чекати оголошення заповіту, а винесли все найцінніше, щоб нікому не дісталося. Стало гірко і прикро. Ці речі були дорогі не скільки в матеріальному плані, а як в якості пам’яті про батька. Я все розповіла мамі. Вона теж була вражена. Ми не знали, що робити, але повернути вже нічого не можна було.

Родичі з’явилися знову тільки через пів року, коли прийшов час вступати в спадок. На наш превеликий жаль, багато, що батько заповів зі своїх колекцій, було втрачено, точніше сказати, забрано ними, а ким саме, невідомо. Нам з мамою дістався будинок, на який тітки теж хотіли претендувати, але не могли.

Відтоді я живу в будинку свого тата. Тут все нагадує мені про нього, про те, якою чудовою він був людиною. І нехай деякі дорогі речі безслідно зникли, для мене важлива саме пам’ять про нього. Родичі більше не з’являлися. Та й нам самим не хочеться спілкуватися з такими людьми, людьми, для яких нічого святого немає. Нехай всі речі, які вони забрали будуть на їхній совісті.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook