Чесно кажучи, моя свекруха не погана людина, скоріше навіть навпаки, вона дуже нас любить і вважає, що її правила які вона нам постійно встановлює, будуть тільки на користь усім. Але я теж не хочу все життя знаходитися під її опікою, прислухатися лише до її слів, я ще молода жінка і мені хотілося б самій розпоряджатися своїм життям та життям своєї сім’ї.
Так сталося, що три роки тому не стало мого чоловіка. Після того його мати вирішила нас оточити любов’ю та турботою. Жодного дня не проходить без її візиту до нас. А нещодавно вона несподівано повідомила, що хоче переїхати жити до мене і онука. Такого я точно не очікувала зовсім. Для мене це було якось дивно. Як відмовити і не образити її?
З чоловіком ми розписалися ще 10 років тому. Тоді у нас були такі прекрасні плани на життя, що здавалося його не вистачить, щоб втілити усе бажане, щоб здійснилися всі наші мрії. Зібравши до купи наші заощадження, ми купили квартиру в новобудові і переїхали вже туди. Не обійшлося, звичайно, і без допомоги батьків. Незабаром на світ з’явився наш маленький синок. Мені на допомогу часто приходили бабусі: допомагали няньчити хлопчика, поки я спокійно займалася домашніми справами. Чоловік на той час був постійно в роз’їздах в роботі, тому що працював далекобійником.
Без допомоги батьків я не впоралася б. Але часом надмірна опіка з боку матері чоловіка мені трохи набридала, але я мовчала завжди, адже дуже її поважала. Моя мама не так часто бувала в гостях, як моя свекруха. По ній було видно, що вона самотня. За словами чоловіка, мати до одруження сина, надто оточувала його любов’ю та турботою. Через що він довго не міг одружитися. Мама вважала, що ті жінки зовсім не підходять йому в дружини. Такого контролю з боку матері чоловіка ніхто не витримував, з нею ніхто не мирився. Коли коханий запропонував мені вийти заміж, у свекрухи почалася справжня паніка. З одного боку вона хотіла, щоб син був щасливий і мав сім’ю. Але при цьому вона не хотіла ділити його зі мною, тому до мене вона поставилася з неприязню, я відчула цей холодок ще відразу. Я хвилювалася, звісно, поки в нас не з’явилася дитина. Просто вирішила відпустити ситуацію. Мені було важливо, що бабуся любить онука і мого чоловіка, свого сина.
Чоловік постійно виправдовував поведінку матері. Говорив, що вона присвятила життя його вихованню, все віддала, щоб лише він був щасливий. Тому і поводиться так дивно. З чоловіком доводилося бачитися рідко і не хотілося часто сперечатися і обговорювати його матір. Тому я вирішила сховати подалі свою гордість і не засмучувати ні коханого, ні його маму.
Коли синочку виповнилося 6 років, чоловіка не стало. Синові я не стала говорити, що він більше не побачить батька. Сама намагалася триматися до останнього, але було важко. Я так щиро кохала свого чоловіка, він був хорошою та турботливою людиною.
Гірше за всіх сприйняла, що зрозуміло, звістку свекруха. Вона не вірила до останнього. Я не могла залишити маму чоловіка в такому стані одну, адже теж по-своєму любила та цінувала її. Я забрала її жити до нас додому, поки їй не стане трішки спокійніше на душі. Це тривало довше, ніж я уявляла.
Перші два тижні свекруха мало їла і майже не розмовляла. Але потім почала більше з нами спілкуватися і, хоч інколи, посміхатися. І вирішила всю свою любов вивалити на нас з сином. Більше у неї нікого не було на цілому білому світі. Вона робила всі домашні справи, забирала внука з садка, готувала усім свіжу їжу. Дивлячись на неї, я розуміла, що вона знову розцвіла. Але залишати її жити у нас я більше не могла. Це мій будинок і я в ньому господиня. Чим довше свекруха перебувала у нас, тим більше починала нав’язувати свою думку і встановлювати свої, зовсім незвичні нам, правила в будинку. Зачекавши ще пару днів, я більше мовчати не могла. Голосно виганяти її я не стала, але попросила з’їхати в найближчі дні. На обличчі свекрухи можна було прочитати лише злість, і обурення. Але іншого виходу не було. Вона повернулася додому.
Потім більше року свекруха не телефонувала нам. Вона образилася на мене, що я виставила її за двері, як чужу непотрібну людину. Я відчувала провину перед нею і вирішила зателефонувати і дізнатися, як у неї справи. Але цим дзвінком я зробила собі тільки гірше.
Як не дивно, але свекруха зовсім не згадала мені минулі образи. Вона вела себе трохи дивно. Почала розповідати, що завела собі маленьке кошеня і як з ним живе. Я зраділа, що у неї все добре і вона радісна. На цьому ми з нею попрощалися. Через годину свекруха сама набрала мене і напросилася в гості. Дороги назад не було – довелося погодитися. Вона прибігла на наступний день з купою сумок і подарунків онукові. За чашкою чаю вона розповіла, як самотньо і що вона дуже сумує за сином. Мабуть цим самим хотіла викликати у мене жалість та співчуття. Але я не з тих людей, які швидко піддаються впливу. Трохи погостювала у нас, жінка завела стару пісню. Вона попросилася переїхати до нас назавжди. Розповіла, що думала врятуватися від самотності, завівши кота. Але у неї нічого не вийшло. Я пообіцяла, що подумаю над цим питанням.
Але я вже знала відповідь. Як тепер сказати їй «ні», я не знаю. Вона стара самотня жінка. Крім нас у неї нікого немає, і я це все прекрасно розумію. Навіть син просить дозволити бабусі залишитися з нами. Вона знайшла до нього підхід і переманила на свою сторону, а він хлопчик добрий, та й сам бачить, що бабуся його дійсно любить. Я, звичайно, все розумію, але жити зі свекрухою я не збираюся. Адже пам’ятаю минулий раз і знаю, чим він закінчився. Я не витримаю її всепоглинаючої любові і нахабства. Як їй делікатно відмовити, щоб не образити, я не знаю. Адже, як би там не було, ми з нею – чужі люди.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – esteva.
