– Цілих 12 років я по чужим людям ходила, набридала їм і чого добилася? Все одно не хороша в кінці залишилася, – скаржиться Вікторія Григорівна, – я їм хорошу квартиру залишила з усією обстановкою, а тепер знову претензії до мене? Ось така вдячність тепер.
Вікторії Григорівні вже майже 60 років. Вона вже багато років працює професійною нянею. Ні, колись її професія була трохи іншою, жінка працювала багато років вихователем дитячого садочку, але та робота давно в минулому, адже зарплата там була, на жаль, не дуже хорошою.
– Олегові моєму 24 роки виповнилося, коли він одружитися надумав, – згадує зараз ті часи Вікторія Григорівна, – мені і так довелося ростити його одній, з чоловіком ми розлучилися ще коли Олегу було 6 років, він тоді був зовсім маленьким, а через кілька років після того, як ми розійшлися, то я про нього нічого не чула, навіть не знала де він тепер знаходиться.
Зарплата вихователя дитячого садка була досить маленькою за всіх часів, це ж ні для кого не є секретом, так що Вікторія Григорівна ще й підробляла, під час вільного часу, щоб у сина було найнеобхідніше. Добре хоч, що жили вони тоді разом з її старенькою мамою. Інакше і зовсім важко їй було б, сама б вона точно не впоралася.
– Яке орендувати, – махає вона рукою на запитання знайомої, – двокімнатна квартира у нас мамина була прохідна, з чоловіком було почали жити в його однокімнатній, але після того, як шлюб наш швидко розвалився ми з Олегом до мами повернулися. Так і жили з сином в прохідній квартирі. Мама своєю окремою кімнатою нам не поступилася, та ми й не вправі були щось просити у неї, адже вона ясно дала зрозуміти, що свій вибір вона вже зробила.
Олегу тоді вже було 15 років, коли не стало бабусі і в окрему кімнату переїхав жити вже він сам: так мама вирішила, що підростаючому хлопчику краще в окремій кімнаті жити, щоб йому там було комфортно, а вона сама вже якось впорається, що вже їй потрібно.
– І ось одного дня Олег як сказав мені, що одружується, а жити вони зі своює дружиною планують прийти до нас, так у мене в очах почорніло, – каже жінка, – це ж точно не годиться так. Вони молоде подружжя і я поруч з ними постійно. Ніякого життя так не буде нормального.
Вікторія Григорівна стала думати, шукати, запитувати. І надумала: з роботи вона відразу звільнилася, хоча і два десятка років не змінювала робоче місце, виховувала спочатку батьків, потім до неї в групу ходили вже їхні діти, її цінували і поважали усі люди, адже знали, що вона людина дуже старанна і відповідальна.
Правда, заробляти у жінки добре так і не виходило за всі ці роки. А син теж зірок з неба не хапав: він не пішов би на орендовану квартиру жити – не назбирав би Олег навіть на кредит, на початковий внесок, не те що на окреме житло.
– І поїхала я, майже на старості років, на заробітки в Італію, – каже Вікторія Григорівна, – і плакала ночами, що я тепер в прислугах, начебто. І господарі різні траплялися мені, деякі за весь день і поїсти не запропонують, а часу немає, адже доглад потрібний за господарями цілодобовий. Доводилося мовчати на усі докори, необгрунтовані вимоги, постійні якісь претензії. Я ж «прислуга з проживанням». Треба було ще й готувати, і прибирати, і за тваринами домашніми дивитися.
А вже після кількох перших і найважчих років Вікторії Григорівні пощастило: попалася дуже порядна сім’я. І за кордон з ними відпочивати їздила, і вихідні давали, і ставилися по-людськи, як до людини зі своєї сім’ї, і премії щедрі платили.
За цей час у сина з невісткою народився син, молоді задоволені були: не треба вирішувати проблеми з житлом, навіть ремонт якийсь зробили і перепланування, з прохідної кімнати вийшла темна спальня, зате окрема. А Вікторія Григорівна змогла накопичити гроші на однокімнатну квартиру.
– На жаль, стареньких батьків моїх господарів не стало, мої послуги стали їм не потрібні, зрозуміло, – говорить Вікторія Григорівна, – мені, звичайно, дали шикарні рекомендації, пропонували перейти жити в сім’ї родичів моїх господарів, але я вже просто втомилася, адже вік давав своє. Хочеться свого кута, та й заслужила я пенсію. Вирішила, що вистачить, куплю квартиру, а вже, якщо важко буде на пенсію одну прожити, то буду сидіти вже з малими дітьми, як няня з погодинною оплатою, щоб не дуже втомлюватися, щоб відпрацювала і повернулася додому відпочивати.
Поки тривали всі ці клопоти з купівлею квартири, Вікторія Григорівна прийшла жити до сина з невісткою. Якщо правильно розсудити – до себе додому. Але начебто і в гостях вже.
– Незадоволені були діти, – каже Вікторія Григорівна, – це м’яко сказано. Всім видом і син, і невістка мені давали зрозуміти, як я їм заважаю. З онуком довелося ділити одну кімнату, вони обоє мене кожен день питали: «Ну що там, ну коли вже купите ту квартиру і переїдите».
Вікторія Григорівна хотіла купити собі квартиру в новобудові, щоб ремонт на свій смак зробити, щоб все з нуля організувати, але місяць проживши з сім’єю сина зрозуміла, що на час ремонту вона не витримає косих поглядів і претензій невдячних родичів. Купила квартиру вже не в новобудові, зате ремонт там був потрібний мінімальний, косметичний. В цілому, її проживання в своїй, але такий вже чужій квартирі, затягнулося на 2 місяці.
– Пішла вже я в свою другу однокімнатну квартиру зі справжнім полегшенням, – каже вона, – прикро було, я їм все залишила, а приїхала, так не знала де мені навіть притулитися, щоб нікого не дратувати і ніхто ні в чому мені не докоряв. І хроплю, мовляв, ночами, і чай голосно сьорбають. З онуком теж якось не зійшлася, він навіть на руки до мене не хотів йти, хоча я з ним гарно розмовляла.
– Ви ж чужими людьми сиділи, – дорікнула невістка, – як свій онук ріс і не бачили ви навіть.
– Цікаво, – збунтувалася Вікторія Григорівна, – а чому я поїхала чужих людей доглядати? Хто все це час в моїй квартирі жив і жити продовжує? Ви ж за цей час навіть не спромоглися відкласти хоч трохи грошей на своє власне житло, це довелося робити мені.
– Олеже, – мовила невістка, – я ж казала тобі, твоя мама тепер докорятиме нас цим житлом. Я так і знала, що вічно цим мені докоряти будуть.
– Пів року ми з ними не спілкувалася, – з гіркотою говорить Вікторія Григорівна, – дзвоню синові – відповідає сухоі неохоче, невістка телефон не бере, онук теж вже навіть не знає про моє існування. Ну добре, думаю, що вже тепер. Сама такого егоїста виховала, не треба було все віддавати, нехай би сам сьорбнув, може краще б зрозумів свою матір і поважав та цінував її хоч трохи.
Вікторія Григорівна швидко знайшла підробіток в свлєму маленькому районі: вона гуляє з сусідським малюком, іноді нянею сидить з ним, коли батьки маляти про це просять.
Живе вона так, їй вистачає їй на все. А недавно про бабусю згадали: невістка зібралася в другій декрет йти і син телефонував, щоб домовитися: дружина вийде на роботу через пару місяців після народження, а сидіти з дитиною буде мама.
Вікторія Григорівна від такої почесної місії відмовилася: не потребували в ній, нехороша була, так і живіть самі.
– Сваха дзвонила, – каже жінка, – дорікала. Мовляв, вони далеко, доньці допомогти нікому, а я така-сяка, з чужими дітьми сиджу, а з рідним відмовляюся проводити час. Так відмовляюся. Бо мені з чужими дітьми простіше. А для своїх і так все життя – безкоштовна обслуга. Потрібна – кличуть, не потрібна – женуть.
– Правильно, Вікторіє, – заспокоює Вікторію Григорівну нова приятелька, її сусідка, з якою вони тепер багато часу проводять разом, добре ладнають і відпочивають, – ти і так все життя на сина поклала, а подяки так і не дочекалася. Сама винна, але добре, хоч, що в старості схаменулася і взялася за розум. А склянки води ти від них при будь-якому своєму рішенні на старості років не дочекаєшся. Егоїсти, та й все.
А, можливо, варто було б погодитися, дивись, налагодилися б відносини між Вікторією Григорівною і сім’єю сина? І онуки стали б ближче до неї? Або і так занадто багато добра мати зробила для свого сина та його сім’ї, не оцінять вони ніколи цього, раз досі не цінували, а всього лише користуються добротою матері своєї?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
