Правду кажучи, одруження сина я сприйняла без особливого захоплення, хоча непросто зізнатися в цьому, але щось говорити Петрові я не стала.
Віра його мені здалася жінкою розумною, що ж до іншого – то життя воно таке, помилки бувають у всіх. Аби щасливі були син з цією дружиною у шлюбі, а більшої радості мені і не треба, я ж мати.
“Іншим” Тамара Дмитрівна називає наявність у дружини її сина 3-х річного, на момент їх весілля, синочка. Але Віра не була заміжньою жодного разу.
– Наречений її перший, на жаль, просто від неї пішов, коли дізнався, що скоро в них буде дитина, – знизує плечима жінка, – бувають же люди такі. Я нічого не можу сказати поганого про невістку свою, не суджу Віру, молодець, що народила, сама дитину ростила. У наш час це вже зовсім не рідкість, таке часто трапляється в наші дні.
Як розповідав Петро матері, Віра жила з сином у власних батьків, вони їй і допомагали виховувати онука. Познайомилися молоді на роботі: Петро якраз влаштувався на нове місце, а Віра вийшла з декретної відпустки.
– Петро тоді якраз у мене вже майже 5 років не жив, – пояснює Тамара Дмитрівна, – йому моя свекруха квартиру заповіла. Так що прийшов, сказав, що з Вірою буде жити, що дитина у неї є, що розпишуться вони скоро, не дивлячись ні на що. І в гості до них запросив.
Тамара Дмитрівна купила тортик, фрукти, зайшла в дитячий відділ магазину, придбала для хлопчика іграшки та цікаву книжку з казочками.
– Знайомство наше пройшло дуже добре, – каже вона, – Віра така серйозна наче здалася мені, синочок її хороший, його Михайликом звуть – милий такий. Стіл невістка майбутня накрила, гарно посиділи. Виявляється, вони вже 3 місяці разом жили, я ж до сина нечасто наїжджала, зазвичай він до мене в гості приїжджав та й все.
Тамара Дмитрівна відзначила й те, що квартира сина змінилася дуже: стала відчуватися жіноча рука, порядок, затишок, відмиті вікна та дзеркала, все акуратненько на кухні помито й складено по місцях. Ну і самі, так гарно між собою спілкуються, а Петро мій до її сина дуже звик, так гарно ладнають вони.
– Пораділа я щиро за них, аж веселіше на душі стало, – розповідає далі, – всплакнула, коли Віра сказала, що обов’язково народять мені онука чи онучку, щоб і у мене родина була і зроблять мене щасливою бабусею, про що я, до речі, вже чимало років мрію.
Розписатися вони вже через 2 тижні зібралися, вирішили зібрати найрідніших людей: мене, сватів, друга Петра по інституту ще й двоюрідна сестра Віри.
Через 2 тижні молоді розписалися і Тамара Дмитрівна стала свекрухою. На розпис вона, крім подарунка для молодих, знову несла подарунок і Михайликові, звикаючи до думки, що тепер це вже її онук, як не крути, хоч і не рідний.
Та й так сказати, хлопчик він гарненький, спритний такий, а її сина татом називає, отже вона – бабуся. Хіба ні?
– Свати мої теж виявилися такими милими людьми, – згадує Тамара Дмитрівна, – до Петра теж мого поставилися добре. Загалом, все складалося вдало і складнощів я зовсім не чекала.
А через тиждень після весілля молодих вирішила Тамара Дмитрівна запросити всю нову рідню на свій 55-ти річний ювілей, така гарна нагода для родинного кола. Відзначати його жінка теж збиралася скромно.
– Вирішила в неділю всіх покликати до себе, – каже жінка, – всю суботу з ранку до вечора прибирати і готувала. Я ж такою втомленою приходжу, весь робочий тиждень та не сядеш на роботі, тому в сам ювілей від пилососа до плити кола лише бігала по квартирі.
Гості запрошені усі прийшли. Крім родичів була і подруга і сестра чоловіка, якого не стало давно, з чоловіком. Сиділи, все було добре і благородно.
– А потім Михайлик, який вже поїв добре, просився пограти в моїй спальні. Там нічого такого немає, я дозволила йому одному побути там, адже це ж дитина. У хлопчика з собою іграшки якісь були, він ними і грався, а син або невістка його перевіряли час від часу, ходили до нього по черзі.
– Я дуже здивована, – з’явилася після однієї з таких перевірок на порозі вітальні Віра з Михайликом на руках, рукав і коліна хлопчика були в павутині, – це треба, який тут бруд розвели! Невже не можна було до приходу гостей прибрати в квартирі як слід! Навіть не знаю, як це назвати.
Тамара Дмитрівна спочатку навіть не зрозуміла, про що саме йдеться.
– У мене ліжко-трансформер, – пояснює мати, – тумбочки прямо в нього ховаються з двох сторін. Одна засунута, а друга висунута, я нею користуюся. Виходить, що є всередині ліжка простір вільний. Ну от не дотягнулася я туди, не подумала, але й купа справ було, тому я полишила цю затію на потім, а потім, заклопотана усім іншим, просто забула. А у Михайлика іграшка туди закотилася, він тумбочку якось висунув і заліз, за цим заняттям його невістка і побачила.
– Так що тут такого, – прийшла на поміч зовиця Тамари Дмитрівни.
– Як, що такого? – продовжувала, невдоволено, Віра, – А якби там було щось гірше? Щось закотилося б, якась річ, яку не можна брати дитині.
– Я стою, – згадує Тамара Дмитрівна, – червона, як рак від тих слів. Це ж треба так, мені незручно стало. При всіх гостях про мене ось так недобре говорить новоявлена невістка. Але ж у всіх, якщо розібратися, вдома є місця куди не просто ганчіркою дістати. І там може бути пил і павутина! Та й я вже давно немолода жінка, важко мені іноді зберігати ту ідеальну чистоту, як колись в молодості, коли я робила генеральне прибирання щовихідних. Але Віра ж не просто висловилася, вона була просто дуже незадоволеною. Дитина ж забруднилася, а ось у її мами, у неї самої в будинку ну просто ідеальна чистота.
– Ну, так і сиди вдома, – не хотіла вже мовчати зовиця Тамари Дмитрівни, – а взагалі, куди полізла твоя дитина – це твоя проблема. Не сиди тоді з гостями за столом, а стеж за своїм сином, щоб все добре було у нього.
– Звичайно, моє свято було зіпсовано зовсім, – згадує жінка, – я в засумувала, подруга залишилася і зовиця з чоловіком, син за Вірою пішов, вибачився за неї, правда.
Відтоді, а пройшов з тієї пори вже майже рік, Тамара Дмитрівна з невісткою та сватами не спілкується. Нещодавно син натякнув, що вони в гості хочуть до неї прийти та спробувати примиритися зі мною.
– А я відмовила йому, мені так образливо було в той день, що я просто не можу бачити невістку, от не можу і все і поснити не можу, чому це так на мене все сказалося, – каже Тамара Дмитрівна, – не хочу я ні примирень, ні гостей таких більше.
– Віра так і каже, – посміхнувся мій син Петро, – це тому, що вона з дитиною. Ти незадоволена, що Михайлик у неї є.
– А до чого тут Михайлик? Як вона не розуміє, що дитина тут ні до чого зовсім? Я готова була його прийняти, але Віра своєю зверхністю лише сама все зіпсувала. А примирень через рік мені не потрібно. Якби вона хоч через день, через тиждень подзвонила та попросила вибачення – інша справа. А так – не хочу, не треба. Раптом вона сама або її Михайлик ще десь у мене бруд знайдуть знову! Чи я щось не вірно роблю і помиляюся зараз?
Фото ілюстративне.
