В той день я сиділа на лавці у нашому парку, дивлячись на дітей, що гралися поруч.
Вони сміялися, бігали, і їхні щасливі голоси звучали, як музика для моєї душі.
Я сама мріяла про таку музику у своєму домі ось вже багато часу.
Я щиро мріяла про дитячий сміх, про маленькі ручки, про маленькі ніжки. Я мріяла про онуків, з якими буду проводити час, гуляти, гратися і годувати смаколиками їх.
Я була заміжня за своїм чоловіком, Михайлом, протягом багатьох років, і ми жили душа в душу.
Але діток у нас довго, на жаль, не було.
Ми були вже немолодими, мені було 36, а йому 40, коли я дізналася, що чекаю дитя.
Нашому щастю не було меж і це зрозуміло.
Коли з’явився на світ наш синочок, Олександр, ми були на сьомому небі від щастя.
Ми насолоджувалися кожним моментом, проведеним з ним.
Але, на превеликий жаль, доля розпорядилася по-іншому, і коли Олександрові було 10 років, чоловіка не стало.
Я виховувала сина сама.
Другий шлюб я навіть ніколи й не розглядала, бо знала, що батько у нас тільки один, такого на цілому світі більше не знайдеш, та й прийняти чужу дитину в сім’ю не кожен зможе, тому я, в першу чергу, думала про свого сина.
Після закінчення школи, син вступив до престижного вищого навчального закладу в іншому місті.
Будучи студентом, він познайомився з дуже милою і серйозною дівчиною, яку звали Олена.
Вони стали приїжджати разом на вихідні дні до нас додому.
Майбутня невістка виявилася дуже хорошою дівчиною: з порядної сім’ї, красива, розумна та дуже вправна господиня.
Вона мені сподобалася, і я була щаслива, що у мого сина така дівчина.
Після закінчення навчання молоді вирішили одружитися та залишилися жити у нас в місті.
Синові підвернулася перспективна робота, та й до того ж у спадок від бабусі залишилася трикімнатна квартира. Я була дуже щаслива за них, адже в моєї дитини складалося все якнайкраще.
Але, як тільки вони одружилися, я почала ходити до них у гості практично кожен день.
І кожен вечір я йшла ображеною на них.
Я пояснювала їм через що пройшла сама, мовляв довго мріяла стати мамою, а стала вже в немолоді роки і зараз раджу їм не чекати, бо діти та онуки – то справжнє щастя.
— Олександре, — казала я, — тобі вже за 25 років, тобі потрібно подумати про майбутнє.
— Мамо, — відповідав він, — ми ще молоді. Ми хочемо пожити для себе спочатку, ми ще зовсім не думаємо про дітей.
— Життя летить, — казала я. — Роки минають. Ми з твоїм батьком дуже хотіли, але у нас не виходило. Твій батько навіть не встиг натішитися тобою, а онучат взагалі не дочекався. Ти маєш виконати його мрію.
Олена і Олександр жартували мені на це.
Але я не розуміла, що вони не хочуть про це говорити.
— Мамо, — казала Олена, — ми ще не готові. Ми хочемо пожити для себе.
— Яке “пожити для себе”?! — вигукувала я. — Ми ж вам квартиру дали. Все у вас є. Що вам ще потрібно?!
Я постійно приводила в приклад нас з моїм чоловіком і просила не чекати довго.
Якщо в гостях або на вулиці ми зустрічали маленьких дітей, я обов’язково твердила про те, що пора подумати про дітей.
— Подивіться на цю дівчинку, — казала я. — Така мила. Я хочу таку внучку.
— Мамо, — казав Олександр, — ми тебе чуємо.
Але я не зупинялася. Я думала, що якщо я буду наполягати, то вони послухають мене.
Але я помилялася дуже, на жаль.
Олександр і Олена стали на мене сердитися.
Вони почали все частіше придумувати відмовки, щоб я рідше до них приходила.
А Олена, яка мені ніколи не перечила, почала різко відповідати.
— Мамо, — казала вона, — ми самі вирішимо, коли нам стати батьками. Не лізьте в наше життя.
Я була засмучена і розчарована дуже. Я не могла повірити, що вона так зі мною поводиться.
Так тривало близько п’яти років.
Я постійно телефонувала їм, я постійно приходила до них у гості. І кожен раз ми сперечалися.
В один з вечорів ми з ними серйозно посперечалися.
— Мамо, — сказав Олександр, — ми втомилися. Ми не можемо так більше. Ми не хочемо, щоб ти приходила до нас з цими розмовами і постійно повчала.
— Але ж, — сказала я, — я ж ваша мати! Я хочу як краще вам!
— Мамо, — сказала Олена, — ми не зобов’язані вас слухати, щоб ви були щасливі! Ми хочемо самі вирішувати, коли нам це робити.
Я була розлючена. Я сказала їм тоді багато зайвого.
Я сказала, що вони мене не люблять. Я сказала, що вони мене зрадили.
— Я не бажаю вас бачити більше у своєму домі з цими розмовами, — сказала Олена.
Я не могла повірити своїм вухам. Я вибігла з їхньої квартири, і сльози потекли по моїх щоках.
Зі сватами у мене відносини теж зіпсувалися — ми просто перестали телефонувати одне одному.
Олександр став приходити раз на місяць на п’ять хвилин і то, якщо проїжджав повз мій будинок.
Тепер я залишилася зовсім одна. Я стала дуже сумувати за ним.
Нещодавно мені розповіла сусідка, що у Олександра і Олени буде дитина.
Я не могла повірити своїм вухам.
Моя мрія здійсниться! Я стану бабусею!
Але я тепер не знаходжу собі місця.
Я навіть спати ночами не можу. Все думаю про них, думаю про наше майбутнє, я все готова віддати, аби ми всі разом були щасливими.
Я мрію розділити з ними цю величезну радість.
Чи варто мені вибачатися, хоча я нічого недоброго не зробила їм?
Як мені помиритися з сім’єю? Чи зможуть вони мене пробачити?
Я так хочу бути поруч з ними, коли у них з’явиться дитина. Як мені відновити наші стосунки?
Чи я не маю перша робити крок на зустріч, якщо мої діти так легко відвернулися від мене вже давно?
Фото ілюстративне.
