У кожній родині є свої негласні правила і невидимі бар’єри. А в українських сім’ях особливу роль завжди відігравали стосунки між свекрухою та невісткою. Вони могли стати або найріднішими людьми, або чужими на все життя.
Олена вийшла заміж рано – у двадцять два. Вона була міською дівчиною, виросла у багатоповерхівці, звикла до кав’ярень, до роботи в офісі та вихідних із подругами. Її чоловік Ігор був із села, хоч і давно вже працював у місті. Але мама його, Ганна Петрівна, залишалася там, у старій хатині з садом, городом і господарством.
В село до свекрухи Олена їздити не любила, сама думка про те, що їй доведеться провести кілька годин із свекрухою її вже неабияк гнітила.
Ігор же сумував за мамою, за рідними місцями, його туди тягнуло, але він хотів, щоб і дружина його підтримала.
– Поїхали до мами, вона чекатиме, – просив Ігор майже щовихідних.
– Ти їдь сам, – відповідала Олена холодно. – У мене свої справи. Я не люблю село.
Вона відверто не сприймала Ганну Петрівну. Та здавалася їй надто простою, «сільською», такою, що не розуміла міських звичок. Свекруха завжди питала: «Чого ти дитину не закутала? Чому сама не приготуєш їсти, а заходите в ресторан?» І кожне її слово різало Олену, ніби докір.
Минали роки. Олена й Ігор будували своє життя, виховували сина. До Ганни Петрівни Олена не їздила, навіть на великі свята. Якщо чоловік вмовляв, вона знаходила сотню причин відмовитися. Часом кидала фразу:
– Та що я там забула? Мені не цікаво слухати про город і курей твоєї мами.
А Ганна Петрівна чекала. І коли син із внуком з’являлися на порозі, очі її світилися, наче сонце сходило. Вона діставала пиріжки з печі, варила борщ, клала дітям яблука й горіхи в торбину. І завжди тихо питала:
– А чого Оленки немає?
– Та роботи багато, мамо, – зітхав Ігор, хоч знав правду.
Ганна Петрівна ніколи не дорікала. Тільки глибше ховала в собі образу, бо мріяла мати невістку як дочку, а вийшло зовсім по-іншому. І головне ж, що вона нічого поганого невістці не зробила ніколи, тому не могла зрозуміти, за що вона її таки не любить.
Минуло багато років. Олена навіть не помітила, як син виріс, закінчив університет і одного дня привів дівчину. Красиву, сучасну, з гарними манерами, але з холодним поглядом.
– Це Марта, моя наречена, – представив син.
Спершу Олена зраділа. Молодість, кохання, весілля – все, що колись було в неї. Але вже через кілька тижнів зрозуміла: невістка не бажає з нею зближуватися. Вона чемно усміхалася, але ніколи не залишалася на довгі розмови. Відмовлялася від порад, уникала зустрічей.
– Мамо, ми святкуємо Новий рік у друзів.
– Мамо, ми не зможемо приїхати на Великдень…
І кожне «не зможемо» різало серце Олени так, як колись різали її слова серце Ганни Петрівни.
– То ось воно як… – думала жінка. – Я ж сама так робила… Відверталася, тікала.
Уперше вона відчула на собі те, що відчувала колись свекруха. Ту саму холодну стіну, ту саму відчуженість.
Одного разу, коли син із невісткою вкотре відмовилися приїхати на її день народження, Олена сіла на кухні й заплакала. Перед очима встав образ Ганни Петрівни – худенької жінки з добрими очима. Вона вже давно відійшла у вічність, а Олена навіть не змогла сказати їй: «Пробачте, мамо, що недодала вам і любові, і уваги, і поваги».
Тепер, коли сама стала свекрухою, вона усвідомила, яку рану залишила в душі тієї ні в чому не винної жінки, яка волею випадку стала її свекрухою.
– Господи, яка ж я була сліпа, – шепотіла вона. – Чому ж не зрозуміла раніше?
Усвідомивши це, Олена змінилася. Вона перестала вимагати уваги від невістки. Замість того намагалася підтримати: дзвонила нечасто, але завжди щиро цікавилася, чи все гаразд. Купувала невеличкі подарунки, писала короткі теплі повідомлення.
І хоч Марта не відкривалася відразу, поступово між ними з’явилися крихітні місточки довіри. Одного разу вона навіть попросила:
– Олено Іванівно, а можете поділитися рецептом вашої запіканки? Синові дуже смакувала.
І це було як промінь світла – маленький знак, що лід може розтанути.
Та найбільше Олену мучило те, що вона не встигла сказати теплих слів Ганні Петрівні. Іноді їй снилася та стара хата, пиріжки й лагідний голос:
– А чого Оленки немає?..
Тепер вона знала відповідь. Її не було не тому, що не могла, а тому, що не хотіла. А свекруха заслуговувала її доброго ставлення хоча б тому, що виростила і виховала для неї її чоловіка, з яким вона прожила чудове життя.
Мораль цієї історії проста й болісна: іноді ми усвідомлюємо свої помилки занадто пізно. Невістка стає свекрухою, і коло життя замикається. Те, що ти колись відкинув, повертається до тебе.
Олена часто розповідала цю історію своїм подругам. І завжди завершувала словами:
– Не відвертайтесь від свекрухи. Навіть якщо вона здається вам іншою, не вашою. Бо з роками зрозумієте: вона така сама жінка, як і ви. І колись ви будете на її місці.
Вона зрозуміла, що життя не можна прожити двічі, але можна передати свій досвід іншим. І, можливо, хтось, почувши її розповідь, встигне обійняти свою свекруху вчасно.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
