fbpx

Коли син дізнався про мій заповіт, він миттю мені зателефонував, вперше за чотири роки сам перший набрав мене. Йому дуже не сподобалося те, що я переписала свій будинок на сусідку. А що мені було робити – єдиний син багато років не приїжджав до мене, за мною доглядала сусідка, от я і вирішила все своє майно переписати на неї

Мені 70 років, у мене є син 35 років. І от днями він з’явився нарешті. Скільки я до цього йому дзвонила, скільки просила, щоб приїхав – відвідав, все даремно. А я хворіла, два роки з ліжка встати не могла, і зараз ледве встаю – тільки до кухні дійти, та в туалет.

Ігор був моїм єдиним сином, ми з чоловіком купували все, що тільки попросить. Дозволяли буквально все. Син виріс і став дорослою людиною. Тільки ось дитячі капризи і вседозволеність нікуди не зникли.

Син швидко одружився, взяв собі за дружину жінку, не дуже красиву, зате з характером поступливим – для нього саме те. Яка, йому все зробить – і приготує, і випере, і попрасує, бігає навколо нього, при всьому при тому, що сама вона ще й на роботі працює в дві зміни – в їдальні куховаркою.

Переїхав він жити до неї – благо їй квартира дісталася від бабусі, хоч і старенька панелька на околиці міста, але все ж своє житло. Так і жити став, спочатку працював колектором, а потім набридло – звільнився, і цілих три роки жив під опікою дружини. Потім правда знову на якісь підробітки раз у раз влаштовувався.

Навіщо напружуватися – дружина і так на витрати дає потроху. Про нас з чоловіком став забувати – мало того, що і не приїжджав, так навіть і не дзвонив зовсім.

Я часто йому дзвонила, казала: «Синку, приїдь, батько хворіє, хоче побачитися з тобою». Але він так і не приїхав. Навіть коли батька не стало! Не те, що не допоміг мені все організувати, а взагалі не приїхав з відмовкою, мовляв прихворів.

А потім і я хворіти почала – роки своє беруть. Тільки він за останні роки, що я хворію, всього один раз приїхав – грошей попросити собі на машину. Я тоді віддала йому всі свої заощадження, собі залишила лише 5 тисяч на всякий випадок.

Але йому хоч би що! Я терпіла-терпіла таке ставлення, потім зрозуміла, що не дочекаюся від сина допомоги. Дізналася років п’ять тому, що дочка сусідів – Марина, закінчила університет і на той момент працювала соцпрацівником. Тоді я і вирішила до неї звернутися, щоб вона якось допомогла мені.

Так Марина почала просто без всяких грошей доглядати за мною. І продуктів купить – принесе, приготує то супу, то картоплі відварить. Каші різні зробить. І прибере, і посуд помиє. І виводила мене у двір посидіти на лавочці, свіжим повітрям подихати. Так і тривало довгий час.

Син про матір мене зовсім забув. Ніколи не приїжджав і навіть не телефонував. От я і вирішила на Марину заповіт на будинок оформити. Подумала, що саме так і буде справедливо. Хоча дівчина не хотіла приймати цей заповіт – вона знала про існування мого сина і казала, що допомагала мені просто так. Але я наполягла на своєму, і зробила заповіт на сусідку.

Коли син дізнався про це заповіт – він миттю мені зателефонував, вперше за чотири роки сам перший набрав, і в гніві почав претензії свої висловлювати. Я послухала ці претензії і спокійно відповіла: «Синку, що заслужив, те й отримав».

Тепер син образився і сказав, що ніколи більше до мене не приїде. Сумно, але що поробиш, таке життя.

Фото ілюстративне – mistaua.

You cannot copy content of this page