Коли Тетяна дізналася, що її однокласниця у свої 30 років сидить й досі вдома, не може знайти роботи в селі і живе за мамин рахунок, то вирішила допомогти їй. Адже мама Світлани – найкраща подруга мами Тетяни, вона пообіцяла своїй подрузі, що її донька допоможе влаштуватися на хорошу роботу в місті.
Світлана забрала Тетяну у місто. Поки однокласниця була там і шукала роботу, жила у неї, хоча квартира невеличка, однокімнатна, але жінки домовилися, що це поки тимчасово.
Спочатку Тетяна була дуже доброю та господарською жінкою, а коли влаштувалася на роботу, то навіть в квартирі перестала прибирати, посуд мити.
Світлана дуже довго мовчала, розуміла, що Тетяна з ранку до вечора працює, втомлюється, адже міське життя не звичне для сільської людини.
А потім жінці набридло все це, не розуміла, чому має допомагати людині, яка не цінує цього і ще й прибирати за нею. Світлана якось прямо однокласницю свою запитала, чому вона не прибирає в квартирі хоча б після себе, на що однокласниця відповіла:
– А хіба я маю прибирати у чужій квартирі?
Тоді Світлана вирішила, що досить бути добрячкою і довго не думаючи сказала, якщо її квартира для Тетяни чужа, то нехай свою пошукає, і буде у неї власна. До кінця місяця може поспати на кухні, а далі хай збирає речі, бо мити посуд після чужої людини вона теж не наймалася щодня. Мало того, що допомагає, то ще й усе має робити за неї.
Подруга через тиждень з’їхала, а Світлана заріклася назавжди рідним і знайомим більше ніколи не допомагатиме і мамі накаже, хай таких друзів обходить стороною. Немає нічого гірше, як допомагати невдячній людині, адже потім лише винна зостанешся.
Фото ілюстративне.
