fbpx
Життєві історії
Коли свекруха занедужала ми з чоловіком переїхали до неї. Зовиця аж зраділа, що їй не прийдеться маму свою доглядати. Хоч я маю двох синів, але вони любили бабусю, вміли і кашу для неї зварити, і чай принести. А коли свекрухи не стало, ми дізналися про заповіт

Не даремно кажуть люди, що не варто робити багато добра комусь, тоді не отримаєш зла у відповідь. Точна приказка, яка вже давно доведена.

Ось і у нас так в житті сталося, як говорить народна мудрість: я доглядала свою недужою свекрухою, а в підсумку, коли її не стало, я була дуже здивована: квартиру вона залишила лише доньці, а нам – стару, напіврозвалену дачу, як насмішку якусь. Дуже прикро від цього мені особисто, після всього того добра, що я для неї зробила. Словами не передати.

Хоч свекруха мені завжди дякувала за підтримку і на словах говорила, що житлом нас забезпечить повністю, ніколи нас не залишить без нічого. Тільки це житло зовсім вже не житло, а залишений, майже повністю розвалений будиночок.

А починалося все так: майже десь 20 років тому я вийшла заміж, сама я сирота, батьків моїх давно не має, у нас народилася в родині двійня, хлопчики.

А у мого чоловіка є ще молодша сестра Віра, їй зараз 39 років. Вона теж вийшла заміж за чоловіка з квартирою, а коли у них з’явилася дитина, то розлучилася і їй залишилася частина квартири.

Куди було діватися: її чоловік не продав своє житло, а просто купив їй і доньці окрему однокімнатну квартиру, рівноцінну тій частині, яка належала Вірі у їх спільній квартирі. Вийшло так, що у Віри своє житло є, як би там не було.

А ми з Олегом жили зовсім небагато, ще й двійня у нас була – орендували для себе окрему квартиру, думали останнім часом про те, щоб взяти свою власну в кредит. Хоч у свекрухи була трикімнатна квартира, але жити ми в неї не збиралися: навіщо на кухні дві господині?! Я розуміла добре, що нічого хорошого з цього не вийде.

Але потім мама мого Олега занедужала. Довелося нам з чоловіком переїжджати до неї, щоб доглядати за нею, а справи її були не дуже добрі, а значить – завжди вже нам прийшлося доглядати за матір’ю чоловіка.

Сестра чоловіка Віра аж перехрестилася, що не їй це довелося робити, що ми взяли усі турботи за свекрухою на себе, вона сказала, що їй доглядати за немолодими людьми вже неприємно, навіть якщо це рідна ненька. А я навчилася робити абсолютно все, щоб не наймати чужу людину у доглядальниці, адже для цього потрібні гроші. Свекруха добре більше і не ходила, майже весь час лежала. На мені – повне домашнє господарство, приготування їжі та повний та постійний догляд за матір’ю Олега, навіть роботу свою мені довелося залишити, адже працювати я вже не мала коли.

У свекрухи характер був непоганий щиро кажучи, але якийсь хитренький, все сама собі на умі, наче говорить одне, а думає інше.

Іноді до неї приходила сестра чоловіка Віра щоб я пішла на ринок, купила багато продуктів, зайнялася іншими справами в місті, і тоді вони годинами про щось говорили в кімнаті мами.

Наші діти не завжди могли посидіти з бабусею – обоє в школі. Мабуть, в один з таких днів був запрошений нотаріус, а ми навіть і не знали про це, бо я навіть уявити не можу, як то можна було зробити, щоб ми нічого не знали і навіть не здогадувалися ні про що.

Одним словом, коли в цьому році не стало матері Олега, заповіт був вже готовий. В якому ж ми були здивуванні, коли дізналися, що за заповітом сестра чоловіка – власниця всієї квартири, а ми “щасливі власники” старої дачі матері чоловіка. Ось так ось.

До слова про нашу дачу, власниками якої ми стали: це дерев’яний будиночок, темний і перекошений, з ділянкою зарослим бур’яном. Колись ця дача дісталася від батьків свекрухи, нічого толком там не росте, земля глиниста, та й в сам будинок треба вкладати дуже багато грошей, а краще – зносити і будувати новий. На цій дачі вже чимало років ніхто нічого не робив, пусткою стояла.

Зовиця тепер телефонує чомусь постійно мені і просить, щоб ми залишили її квартиру. Ми з чоловіком не можемо зрозуміти, як так могла вчинити матір чоловіка. Я ж їй дочку рідну замінила, я ж за нею доглядала, і наші діти теж, хоч і хлопчики, але ставилися до бабусі з турботою: вміли для неї кашу зварити, принести те, що вона просить. Вони добрі хлопці, а вона їх – на дачу. Онуку свою, доньку Віри вона й не бачила, та не хотіла приходити до старенької недужої бабусі, тільки іноді по телефону спілкувалися. Як після цього вірити рідним людям? Вийшло зовсім не по-людськи.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page