Не даремно говорять люди, що не варто робити багато добре, тоді не отримаєш зла. Точна приказка. Ось і у нас так в житті сталося: я доглядала свою хвору свекрухою, а в підсумку, коли її не стало, я була дуже здивована: квартиру віддала доньці, а нам – стару, напіврозвалену дачу, як насмішку якусь. Дуже прикро від цього мені особисто.
Хоч свекруха мені завжди дякувала за підтримку і на словах говорила, що житлом нас забезпечить повністю. Тільки це житло зовсім вже не житлове, а кинутий, майже повністю розвалений будиночок.
А починалося все так: майже 20 років тому я вийшла заміж, сама я сирота, батьків моїх давно не стало, у нас народилася в родині двійня, хлопчики.
А у мого чоловіка є ще молодша сестра Ірина, їй зараз 38 років. Вона теж вийшла заміж за чоловіка з квартирою, а коли народила, то розлучилася з ним і відсудила у чоловіка частину квартири. Куди було діватися: її чоловік не продав своє житло, а просто купив їй і доньці окрему однокімнатну квартиру, рівноцінну тій частині, яка належала Ірині у їх спільній квартирі.
А ми з чоловіком жили небагато, ще й двійня у нас була – орендували квартиру, думали останнім часом про те, щоб взяти свою власну в кредит. Хоч у свекрухи була трикімнатна квартира, але жити ми в неї не збиралися: навіщо на кухні дві господині?!
Але потім свекруха моя занедужала. Довелося переїжджати до неї, щоб доглядати за нею, а справи її були не дуже добрі, а значить – завжди вже нам прийшлося доглядати за матір’ю чоловіка. Сестра чоловіка Ірина аж перехрестилася, що не їй це довелося робити, вона сказала, що їй доглядати за немолодими людьми вже неприємно, навіть якщо це рідна мати. А я навчилася робити все, щоб не наймати чужу людину у доглядальниці. Свекруха толком більше і не могла ходити, майже весь час лежала. На мені – повне домашнє господарство, приготування їжі і догляд за свекрухою, навіть роботу свою мені довелося залишити.
У свекрухи характер був не злий, але якийсь хитренький, все сама собі на умі. Іноді до неї приходила зовиця Ірина, щоб я збігала на ринок, затарились продуктами, зайнялася іншими справами в місті, і тоді вони годинами про щось говорили в кімнаті мами.
Наші діти не завжди могли посидіти з бабусею – обидва в школі. Мабуть, в один з таких днів був запрошений нотаріус, а ми навіть і не знали. Загалом, коли в цьому році не стало свекрухи, заповіт був вже готовий. В якому ж ми були здивуванні, коли дізналися, що за заповітом сестра чоловіка – власниця всієї квартири, а ми «щасливі власники» старої дачі. Ось так ось.
До слова про дачу: це дерев’яний будиночок, страшненький і перекошений, з ділянкою зарослим бур’яном. Колись ця дача дісталася від батьків свекрухи, нічого толком там не росте, земля глиниста, та й в сам будинок треба вкладати дуже багато грошей, а краще – зносити і будувати новий. Ніхто дачею взагалі не займався, були спроби її продати, але за дачу давали таку смішну ціну, що все забули на цей продаж і так просто її залишили – нехай стоїть до кращих часів. І ось, мабуть, ці «кращі часи» для нас настали.
Звичайно ж, чоловік вже почав процес оскарження заповіту, всі документи подав. Його сестра вічно дзвонить з якимись претензіями до мене особисто, просить виселятися з квартири свекрухи.
Але тут навіть не матеріальна сторона засмучує, а моральна: ну як свекруха могла бути такою нехорошою людиною. Я ж їй дочку їй замінила, я ж за нею доглядала, і наші діти теж, хоч і хлопчики, але ставилися до бабусі з турботою: вміли для неї кашу зварити, принести те, що вона просить, тиск поміряти. Вони добрі хлопці, а вона їх – на дачу. Онуку свою, доньку Ірини вона й не бачила, та не хотіла приходити до хворої бабусі, тільки по вайберу спілкувалася. Як після цього вірити людям?
Що нам зараз робити, адже у нас власного житла немає, ми живемо зараз у квартирі свекрухи?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pravda.
