З Дмитром ми в шлюбі вже 3 роки, наче не так вже й довго, але для мене це досить суттєвий час. У минулому році у нас в родині була така собі недобра криза, і справа ледь не дійшла до нашого розлучення з Дмитром.
У цьому всьому, щиро кажучи, звичайно, винні ми з Дмитром обоє, так як я це бачу: стали менше уваги приділяти один одному, розчинилися у буденному побуті і стали постійно незадоволеними через часті перевтоми на роботі, але ініціатором цього всього виступав все-таки Дмитро, а не я. Потім батьки втрутилися в наші стосунки, вони нас помирили, свого часу, і не дали нам розлучитися, допомогли впоратися з сімейними негараздами. Відносини у нас згодом налагодилися, але все-таки осад у мене залишився надовго, з цим нічого не подієш, звичайно.
А десь три місяці тому я отримала спадок від свого дідуся невелику однокімнатну квартиру в центрі міста. Ремонту там особливо немає, адже дідусь його робив дуже багато років тому, а останні роки йому було зовсім не до того, і сам будинок старенький, тому для життя ми її не розглядаємо ту невеличку квартиру.
Так як свого житла у нас немає, чоловік пропонує продати цю квартиру і вкласти виручені гроші в покупку нашої спільної квартири, щоб тепер нам жилося спокійніше, адже буде свій власний дах над головою, ми будемо себе відчувати впевнено в усьому. А я б і рада так зробити, але не знаю, чи можна довіряти Дмитрові, якщо один раз він уже намагався зі мною розлучитися. Зараз я продам свою квартиру, єдине своє серйозне майно, ми разом купимо житло, а завтра він знову подасть на розлучення і я не знаю, а як мені бути тоді?
Раптом після того, як ми придбаємо своє спільне житло, він все-таки вирішить від мене піти, і при розділі майна я втрачу аж цілу половину від вартості свого спадку? Розумію, що в сім’ї навіть не повинно бути таких думок у когось з подружжя, інакше для чого жити в шлюбі, якщо не довіряєш близькій тобі людині, але не можу нічого з собою вдіяти: спогади про його зраду міцно засіли у мене в голові.
Мої батьки вважають, що я можу продати свою квартиру, але за умови, що якщо Дмитро хоче купити спільне житло, то нехай половину коштів відразу своїх у нього вкладе, щоб потім не було лишніх питань і непорозумінь.
Однак мій чоловік моїх побоювань зовсім не розуміє, і вважає, що я поводжу себе досить егоїстично, позбавляючи нас шансу почати жити по-людськи, і хочу, щоб він вліз у великі кредити і борги. Свекруха теж вже висловила мені, яка я недобра людина, і що спадкова квартира для мене дорожче, ніж наша з чоловіком сім’я і майбутні діти, її онуки.
Мені здається, що квартиру цю заповіли лише мені, вона належить лише мені по праву, і тому тим, як нею розпоряджатися, теж вирішувати повинна я сама. Пропонувала чоловікові здавати її в оренду, а на виручені з квартирантів гроші орендувати нам невеличку квартиру на околиці міста, і відкладати з наших зарплат гроші на покупку загальної квартири, але Дмитро так теж не хоче, ображається на мене, він повністю відмовляється від моєї ідеї. Дмитро каже, що раз у нас загальний сімейний бюджет, то я не маю права шкодувати отриману від дідуся квартиру, а повинна дозволити використовувати її для нашого спільного блага. Інакше, що я за дружина? Чоловік говорить, що ніколи б так не вчинив зі мною, як зараз це роблю я.
Раніше я була б не проти того, щоб вкласти гроші в купівлю загальної квартири з Дмитром, але після всього, що відбулося у нашій сім’ї і чоловік хотів сам розлучитися, то в мене є побоювання, що я можу в майбутньому про це пошкодувати і залишитися, практично, ні з чим. Я навіть й гадки не маю, як мені зараз бути.
Фото ілюстративне.
