fbpx
Життєві історії
Коли стало холодно, я поскаржилася синові, що взуття у мене на зиму немає, пенсія мала. В душі розраховувала, що Микола мені дасть якусь тисячу гривень. А ввечері приходжу, а в мене мішок речей і взуття різного в коридорі стоїть. Я сіла і засмутилася

Можливо, я трохи й перегнула палку, але, якщо щиро казати, не так вже потребую одягу якогось, щоб обноски носити після когось, тим паче після чужої людини. Тим більше, якби ж то за донькою рідною речі носити, а тут – за невісткою, здавалося б, зовсім чужою для мене людиною, – моя знайома Леся якось поскаржилася мені.

– Я не розумію тебе, Лесю, – сказала якось їй сусідка-пенсіонерка, – я б раділа лише з цього: речі у твоєї невістки модні, куплені в хороших магазинах, гарні, в доброму стані і дорогі. Брала б – ходила б така вся красива, як королева. Ти ж собі на пенсію таких купити дозволити не можеш і ніколи вже не купиш таких, а за статурою ви з дружиною твого сина дуже схожі, та ще розмір ноги один. Краса, чого носом крутити? Мені якби хтось віддав – я б лише раділа!

– Розумієш мене, – стоїть на своєму Леся, – я й не кажу, що речі погані. Просто це якось не дуже приємно для мене, ніби я гірша чимось за них. Тим більше, що і ситуація не така проста, як тобі здається на перший погляд.

Синові Лесі Миколі 37 років, самій Лесі близько до 63-ох. Вона виглядає досить гарною, але з роботи пару років назад все ж «попросили» піти: дай дорогу молодим. І пенсія є, середня, і квартира двокімнатна. І ось – невістка, онукові скоро 5 років буде. Загалом така історія у неї вийшла.

– Вони зі мною ніколи не жили, – пояснює Леся, – одружилися 10 років тому, квартиру в кредит взяли, та й виплатили його вже. Обоє вони заробляють добре.

Щиро кажучи, сама Леся в глибині душі сподівалася, що з її виходом на пенсію, син стане їй хоча б трохи допомагати.

– Він же має можливість, – говорить мати, – у внука – няня, вони самі не хочуть, щоб я з їх дитиною сиділа, кажуть, що для малої дитини краще, коли поруч з нею буде молода людина, а не бабся в роках. За кордон літають дуже часто, машину поміняли. Син нову посаду отримав, дуже хороша, перспективна та гарнооплачувана, задумалися про те, що квартиру міську треба здати в оренду, а побудувати будинок в передмісті. Там, мовляв, і просторіше, і престижніше. А мені хоча б на комуналку можна було б трохи грошей давати: я ж свого сина Миколу одна виростила.

Леся десь через пів року після виходу на заслужений відпочинок спробувала синові поскаржитися, як важко жити на невеличку пенсію, як все дорого в магазинах. Ось і чоботи зимові не може собі дозволити купити літня мати, а на вулиці холодно, мороз, у неї ноги постійно мокрі, погода зараз така, постійно мати хвилюється, щоб хоч не занедужати.

– І що ти думаєш, – сумно говорить пенсіонерка, – чоботи мені привезли, разом з цілим мішком речей старих старого від Оксани. Невістки, тобто, моєї. Куртку, джинси, туфлі, светрики різні. Так, все хороше, Оксана у нас два сезони речі не носить – купує тільки новенькі, останньої колекції і не на ринку, а в усяких там модних бутіках. Але все це – ношене! Невже я не заслужила реальної допомоги грошима? Мені, як бідній людині, старі поношені речі, навіть не запитавши мене?

Леся в той перший раз синові і невістці нічого не сказала, але речі носити не стала. А наступного разу мовчати не стала, адже вважала, що це все не правильно, вона б ніколи не вчинила б так.

– Оксано, – звернулася вона до невістки, – я, звичайно скромно живу, я людина не багата і ніколи такою не була. Але не до такої міри, щоб за тобою доношувати твої старі речі. Що ж ти мамі своїй нові речі купуєш, а мені рідній свої старі несеш?

Невістка образилася, мішок з речами забрала. А син після цього мамі подзвонив і сказав:

– У тещі розмір інший, – сказав Олег, – вона б і рада речі взяти, та не зможе їх одягти на себе. Тобі Оксанка все найкраще відібрала, для тебе старалася ж.

– Раз речі не бере – значить не так вже й погано живе, – вважає невістка Лесі, Оксана, – значить не потребує, для чого їй допомагати? Речі все хороші, а свекруха носом крутить чомусь. Чому наша сім’я повинна їй допомагати грошима? У неї є пенсія, вона має що їсти. І Миколу я зможу переконати. Бюджет сім’ї все одно в моїх руках. Моя мама всьому рада, все приймає з вдячністю, щоб ми їй не дали. А мати чоловіка людина зовсім не вдячна, виявилося.

А я й не знаю: права тут Леся чи ні?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page