Одарка та її чоловік Василь були простими людьми: хата невелика, город доглянутий, у хліві корова та свині, кури бігали подвір’ям. Жили вони невибагливо, але чесно й по совісті, бо так їх вчили ще батьки.
У них була донька Ірина – вродлива, розумна, після університету залишилась працювати в місті. І там зустріла свого коханого – Андрія. Хлопець був із заможної родини, його батьки, Валентина Петрівна та Ігор Васильович, займалися бізнесом, жили у великій квартирі в центрі, мали машину та коло “солідних” друзів.
Коли справа дійшла до знайомства родин, Одарка хвилювалася.
– Василю, – сказала вона чоловікові, – ті паничі з міста нас ще висміють. У них руки білі, а в мене – в мозолях. У них столи в ресторанах, а в мене – борщ та вареники.
– Та не бійся, жінко, – усміхнувся Василь. – Хто нас не прийме такими, які ми є, тому й Ірину віддавати шкода.
Зустрілися родини в місті, у кафе. Одарка почула, як Валентина Петрівна тоненьким голоском мовила:
– А ви, мабуть, господарством займаєтеся? Я навіть не уявляю, як то можна корову доїти…
Ігор Васильович тільки пирхнув:
– Так, життя у вас там “екзотичне”. Ну, головне, щоб діти між собою ладнали.
Одарка тоді відчула, ніби камінь ліг на серце. Їй було прикро, але промовчала.
Минув час, і Ірина з Андрієм вирішили: весілля буде. Тоді Одарка сказала дочці:
– Хай би твої свати приїхали до нас. Подивилися б, як ми живемо. Бо не можна тільки по міських кафе один одного знати.
І от настав той день.
На подвір’я Одарки в’їхала блискуча машина. З неї вийшли Валентина Петрівна у світлому костюмі й на підборах та Ігор Васильович у білосніжній сорочці. Навколо – пилюка, бо дорога польова, а вони ніби з іншого світу.
– Проходьте, дорогі свати, – привітно запросила Одарка. – У нас не розкіш, але що маємо – тим і частуємо.
На довгому столі під старою грушею уже чекали на гостей: миска борщу з пампушками, вареники з картоплею, голубці, домашня ковбаса, холодець, пиріжки, сир, мед, і, звісно, вино домашнє та узвар.
Валентина Петрівна спершу скривилася:
– Ой, скільки всього… Це ж так важко для шлунку…
Але згодом, коли спробувала вареника, не втрималася:
– М-м, це ви самі ліпили? Я таких смаків давно не куштувала!
Ігор Васильович після першої чарки розвеселився й почав жартувати з Василем:
– А ви, свате, самі свиню колете?
– Авжеж, сам. Хто ж мені її заколе? – відказав Василь і всі засміялися.
Після обіду Одарка провела гостей у двір: показала корову, що стояла у хліві, кинула курям зерна, навіть свиней показала. Валентина Петрівна спершу гидувала, а тоді, бачачи, як господиня все робить із любов’ю, сказала несподівано:
– Знаєте, я вам заздрю. У вас усе справжнє: молоко, яйця, овочі. А ми в місті все купуємо й навіть не знаємо, що їмо.
– Та що ви, свахо, – відмахнулася Одарка. – Тут своя робота, свої клопоти. Але ми щасливі, що можемо жити на землі.
Ігор Васильович тим часом сидів з Василем на лавці, і сват, уже трохи хильнувши, зізнався.
– А знаєте, свате, – сказав він, – якщо чесно, ми з дружиною завжди дивилися на таких, як ви, зверхньо. Мовляв, село, примітив. А сьогодні розумію: ми мали гроші, але у вас тут є щось більше. У вас тут душа.
Василь лише махнув рукою:
– Та ми звичайні прості люди. Все, що маємо, то лише завдяки праці.
Того вечора гості довго не хотіли їхати. Вони співали українські пісні, слухали сільські історії, так що і додому не хотілося їхати.
– Ніколи не думала, що таке щастя може бути в простоті, – шепнула сваха чоловікові.
А Ігор Васильович, обіймаючи Василя за плечі, сказав:
– От бачите, свате, як воно вийшло: ми приїхали з панськими норовами, а їдемо з теплом у серці.
Відтоді стосунки між сватами змінилися. Валентина Петрівна вже не гнула носа, а телефонувала Одарці й питала рецепти домашніх страв. Ігор Васильович щоразу, приїжджаючи, привозив гостинці для свата.
А весілля дітей минуло тепло й дружньо, бо обидві родини вже стали близькими.
Ірина якось сказала мамі:
– Мамо, ви навіть не уявляєте, як ви змінили моїх батьків. Вони стали простішими, добрішими.
Одарка лише усміхнулася:
– То не я, доню, то земля наша, хліб-сіль і щире серце. Бо справжня щедрість – не в гаманці, а в душі.
Ось так прості сільські люди навчили панів із міста, що найбільша розкіш у житті – це щирість, гостинність і добре серце.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
