Соломія завжди була переконана, що їхнє сімейне життя з Богданом — це ідеальний взірець, немов зі сторінок глянцевих журналів. Шість років, проведених поруч, пролетіли, немов єдиний щасливий день, не затьмарений жодною справді серйозною суперечкою. Довіра, взаємоповага, спільні плани на майбутнє — чого ще бажати? Вони з Богданом жили у затишній квартирі в новобудові на київських Позняках, що виходила вікнами на Дніпро, і це відчуття стабільності та спокою Соломія цінувала понад усе.
Вона часто ловила себе на думці, наскільки їй пощастило. Подруги регулярно влаштовували вечори скарг, де обговорювали недбалість чоловіків, їхню пасивність, фінансові проблеми чи, що найгірше, флірт із чужими жінками. А її Богдан… Він був просто еталоном. Уважний до дрібниць, ніколи не забував про дати, а його подарунки завжди були доречними та зворушливими. Найбільше Соломія любила його спонтанні прояви романтики. Вона приходила додому, втомлена після роботи, а на неї чекала не просто вечеря, а ціла інсталяція: наприклад, доріжка зі свіжозрізаних соняшників, що вела до столу, де стояло її улюблене крафтове морозиво і пляшка гарного просекко. Така увага, здавалося, існувала лише у кіно, але це було її щоденне життя.
Коли Соломію терміново відправили у тижневе відрядження до Польщі для участі у великому бізнес-форумі, вона сприйняла це з легким ентузіазмом. Невелика перерва від звичної рутини, зміна середовища та можливість скучити одне за одним — ідеальна формула для оновлення почуттів.
— Я рахуватиму хвилини до твого повернення, Солю, — сказав Богдан, міцно обіймаючи її біля автобуса. Його погляд був такий щирий, що в її серці розлилося тепло.
— І я тебе, коханий, — усміхнулася вона, торкнувшись його щоки. — Але ж ти знаєш, час пролетить швидко. Зідзвонимося, як буду у Варшаві.
Весь тиждень вони дотримувалися свого ритуалу: дзвінок щовечора. Соломія розповідала про успішні переговори, нові контакти та перспективи. Богдан, зі свого боку, запевняв, що вдома панує нестерпна нудьга, що без неї стіни давлять, і навіть його улюблений футбольний матч дивитися нецікаво. Вона почувала себе бажаною, незамінною, найщасливішою жінкою у світі. «Все в нас є, — думала вона. — Залишилося лише дозріти для малечі, а то й справді годинник цокає».
Але доля вирішила зіграти власний, непередбачуваний сценарій.
Переговори, на диво, закінчилися на три дні раніше запланованого терміну, і керівник із радістю відпустив команду додому. Соломія відчула справжнє дитяче захоплення. Який же чудовий сюрприз вийде для її Богдана! Вона вирішила нікому не повідомляти, не дзвонити і не писати. Просто приїде. Замовити їхню улюблену піцу з хамоном чи сходити до ресторану можна й потім. Головне — перша мить зустрічі, та радість, що осяє його обличчя.
Вона купила пляшку гарного витриманого віскі, яке Богдан обожнював, і велику коробку “Київського торту” — символічний подарунок-привітання з поверненням. Усю дорогу в таксі Соломія посміхалася, передчуваючи мить. Вона навіть відчувала легкий сором, що так швидко їде додому, не давши йому ще трохи насолодитися «свободою».
Нарешті, рідний під’їзд, рідний поверх. Вона тихенько вставила ключ у замок, повернула його і обережно, щоб не привернути уваги, відчинила двері.
Соломія застигла на порозі, а вся кров відхлинула від обличчя. Вона перестала дихати.
У їхній вітальні, на їхньому світлому, італійському дивані, який вони так довго вибирали, сидів Богдан. Його сорочка була розстебнута, а на його колінах сиділа молода, яскраво нафарбована дівчина у, здається, його ж худі. Вони цілувалися з такою шаленою, поглинаючою пристрастю, що не помічали нічого, навіть скрипу дверей.
Світ, який вона будувала шість років, в одну мить розлетівся на дрібні, гострі друзки. У вухах стояв нестерпний дзвін, а до горла підкотив клубок пекучої нудоти. Вона не відчувала ніг, лише розуміла, що випустила з рук пакет. Звук удару скляної пляшки віскі об паркет став громом серед тиші.
Богдан здригнувся і різко обернувся. Його очі, наповнені жахом і здивуванням, розширилися, немов він побачив привида.
— Соломія?! — видихнув він, і голос його був схожий на хрип. — Ти ж мала…
— Повернутися за три дні, так, — тихо, майже нечутно прошепотіла вона, відчуваючи, як тремтять губи. — Сюрприз, Богдане, явно не вдався. Ти маєш рацію.
Дівчина миттєво зіскочила з його колін, гарячково поправляючи пом’ятий одяг. Вона була молода, налякана і, здається, усвідомила весь масштаб катастрофи.
— Я, мабуть, піду, — пробурмотіла вона, уникаючи погляду Соломії. Вона кинулася до дверей, не оглядаючись, і за мить за нею замкнувся замок, залишаючи після себе лише густу, важку тишу.
Богдан сидів, опустивши голову, його руки нервово стискали краї дивана. Соломія дивилася на нього, і в її свідомості не було ні гніву, ні бажання кричати, лише абсолютне, всепоглинаюче відчуття відрази. Вона думала, що знала цю людину найкраще у світі. Вони щодня обмінювалися ніжними словами, доки він… доки він робив це? Коли він тільки встигав брехати, будувати фальшиві плани і зізнаватися їй у коханні?
— І це давно у вас триває? — її голос був на диво рівний і порожній.
— Солю, дай мені шанс… я все поясню, — почав він, підіймаючи на неї благаючий погляд.
— Давно? — повторила вона, але цього разу крик вирвався, наче розряд струму.
— Три місяці, — відповів Богдан. Це слово прозвучало, як вирок.
Три місяці. Вона, наївна дурепа, вірила в ідеальний шлюб, будувала плани на дітей. А він будував паралельне життя.
— Хто вона? — це питання було ритуальним, вона вже знала відповідь.
— Наша нова стажистка в офісі.
— Звісно. Новизна завжди приваблює, чи не так? — Соломія гірко, скривлено посміхнулася. — Чи я тобі просто набридла? Ось і повернулася додому, щоб розвіяти твою нудьгу.
— Соломіє, послухай мене! Я люблю тебе, присягаюся! Це була помилка, шалена, хвилинна слабкість, яка нічого не значить!
— Хвилинна слабкість, що розтягнулася на три місяці? — Соля ледь помітно похитала головою. — Знаєш, я навіть не відчуваю злості. Нічого, крім огиди. Мені гидко, Богдане.
Він спробував підвестися, зробити крок до неї, але вона відсахнулася, наче від прокаженого.
— Не смій мене чіпати! — гукнула Соломія. — Я не можу зараз на тебе дивитися. Навіть дихати цим повітрям, яким ти дихав з нею, я не можу.
Вона різко розвернулася і вибігла з квартири. Сльози застрягли у горлі, перетворюючись на болючий спазм. Вона бігла сходами вниз, ковтаючи гіркоту. Всередині неї не просто горів вогонь образи, а випалювалася вся її минула, ідеальна реальність. Вона не знала, куди йти, але знала точно: додому – ні. До батьків? Це означало б нескінченні розпитування, жалість і осуд. Їй потрібно було тихе місце, де можна було б просто розвалитися на частини, не привертаючи уваги.
Зрештою, її ноги самі принесли її до оселі найкращої подруги, Зоряни. Зоря, яка якраз готувалася до сну, здивувалася непроханій гості о такій годині. Але одного погляду на змарніле, заплакане обличчя Соломії вистачило, щоб усе зрозуміти без слів.
— Ох, люба моя, — прошепотіла Зоряна, міцно обіймаючи подругу. — Ходімо, ходімо на кухню. Зараз я зроблю тобі найміцнішого чаю.
Вони просиділи до самого світанку. Соломія, розповідаючи про те, що сталося, схлипувала і відчувала, як її голос зривається. Зоряна мовчки слухала, лише іноді підливаючи в її чашку щось міцніше за трав’яний чай, щоб зняти тремтіння.
— Знаєш, мені соромно це казати, але я тобі завжди так заздрила, — сумно посміхнулася Зоряна. — Думала: Богдан — справжній скарб, ви створені одне для одного, і це ідеал, до якого треба прагнути.
— Так, ідеал, — гірко кивнула Соломія. — Як же я могла бути такою сліпою? Невже я нічого не відчувала? Це ж три місяці!
— Ти просто любила і цілком довіряла, Солю. У цьому немає нічого поганого, — запевнила Зоряна. — Погано те, що він твою довіру втоптав у бруд.
— Але тепер я почуваюся повною дурепою, — зітхнула Соломія. — Господи, як це боляче… Ніби мені вирізали шматок душі.
Вона знову заплакала, а Зоряна, не кажучи зайвих слів, просто обійняла її і дала виплакатись.
Соломія залишилася жити у Зоряни. Перші тижні вона майже не виходила з кімнати, благо, після відрядження їй належало кілька відгулів. Богдан не припиняв бомбардувати її повідомленнями та дзвінками, але вона ігнорувала його. Її відчай повільно, але впевнено перетворювався на холодну рішучість.
Зоряна розуміла, що подрузі потрібне не співчуття, а потужне «перезавантаження».
— Слухай, — одного вечора рішуче сказала вона. — А поїхали геть звідси? Купимо квитки, зберемо валізи і махнемо кудись, де немає Богдана, Позняків і твоїх спогадів.
Спочатку Соломія відмовлялася, але ідея поступово захопила її. Чому б і ні? Потрібно ж якось вчитися жити далі, в новій реальності. Вирішили летіти до Таїланду, на острів Пхукет. Море, екзотика, сонце. Перші дні відпустки були дивовижні. Соломія почала оживати, знову почала цікавитися життям, на її обличчі з’явилася щира посмішка.
Але справжнє прозріння чекало на неї попереду.
Одного пізнього вечора вони із Зоряною гуляли галасливим нічним ринком. Серед метушні та запахів спецій Соломія відчула якийсь рух у темному, вузькому провулку. Швидко майнула тінь, і вона почула приглушений, переляканий жіночий крик.
— Ти чула це? — запитала вона Зоряну, зупиняючись.
— Що? Якісь туристи кричать? — не зрозуміла та.
Соломія, не роздумуючи ні секунди, кинулася у провулок. Зоряна, лаючись і намагаючись її наздогнати, побігла слідом. Там вони побачили, як огрядний чоловік притиснув до стіни молоду азійську дівчину і намагався зірвати з її плеча дорогу сумочку.
— Гей, ану відпусти її! — гукнула Соломія українською, але її тон був зрозумілий без перекладу.
Грабіжник обернувся. У руці в нього блиснуло лезо ножа.
— Забирайтеся геть звідси! — прогарчав він ламаною англійською.
Але страх у Соломії замінився шаленою сумішшю адреналіну та гніву, який вона так довго приховувала. Це був той самий виплеск, який вона не змогла дозволити собі вдома. Вона схопила з землі довгу бамбукову палицю, що лежала серед сміття, і кинулася на нападника. Почалася коротка, але запекла сутичка. Зоряна кричала, намагаючись відтягнути подругу, але та ніби збожеволіла. Соломія спритно орудувала палицею. Десь із ринку почулися крики, і люди почали збігатися. Грабіжник, зрозумівши, що справа набула небажаного розголосу, кинувся тікати.
Соломія хотіла кинутися за ним, але Зоряна міцно вхопила її за руку.
— Ти з глузду з’їхала?! — кричала Зоря. — Ти щойно кинулася на мужика з ножем! Тобі жити набридло? Героїня мені тут знайшлася! Тебе хоч не поранило?
Соломія відмахнулася. Вона підбігла до дівчини, яка сиділа на землі і гірко схлипувала.
— Ви в порядку? З вами все гаразд? — запитала Соломія англійською.
Дівчина підняла заплакане обличчя і шоковано кивнула.
— Ви мене врятували. Дякую… дуже дякую!
Тут наспіли місцеві поліцейські. Почалися довгі розпитування, які тривали до самого ранку. Виявилося, що врятована дівчина, на ім’я Аміта, була донькою місцевого бізнес-магната.
Події почали розгортатися з неймовірною швидкістю. Наступного дня про Соломію вже писали місцеві газети. Її назвали «Українською левицею», яка, не боячись ножа, захистила туристку. Вона відчула глибоке, майже незнайоме почуття задоволення собою, яке не йшло в жодне порівняння з компліментами Богдана. Думки про зраду чоловіка здавалися далекими і дрібними, немов пил.
Відпустка наближалася до завершення. Соломія не хотіла їхати, але вже мала чіткий план: повернутися, негайно подати на розлучення і знайти нову, орендовану квартиру ближче до центру. Може, вона й справді запишеться на курси самооборони? У неї ж так непогано вийшло.
Але за день до їхнього відльоту на порозі її готельного номера з’явився чоловік. Це був Пан Чай, батько врятованої Аміти. Він був не просто багатою людиною, а власником міжнародної мережі готелів.
— Пані Соломія, чарівна пані, — сказав він, вклоняючись у традиційному тайському привітанні. — Я прийшов подякувати вам. За те, що врятували мою доньку від справжнього лиха. Просіть, що завгодно! Моє серце в боргу перед вами.
Соломія розгубилася. Такого повороту вона точно не очікувала.
— Що ви, пане Чай, — пробурмотіла вона. — Мені нічого не треба, це мій громадянський обов’язок.
— Дурниці! — рішуче вигукнув він. — Я ніколи не залишаюся в боргу. Тим більше, коли йдеться про мою кохану Аміту.
У результаті, замість грошової винагороди, він запропонував Соломії роботу у своїй компанії. Якраз звільнилося місце керівника готелем на березі озера Комо, в Італії.
— Ви вже вибачте мене, але я про вас навів ґрунтовні довідки, — сказав Пан Чай, лукаво посміхаючись. — Освіта, досвід у вас є, ви — справжній професіонал. А те, що ви смілива і рішуча людина, я тепер певен. Тож погоджуйтесь. Проживання, висока зарплата — все за мною не постоїть. Ви навіть можете перевезти сюди свого чоловіка.
Соломія відчула, як її серце шалено забилося. Нова країна, нова престижна робота, кардинальна зміна життя. Вона не планувала таких радикальних кроків, але хіба можна ігнорувати такий подарунок долі?
— Дякую вам, пане Чай. Це честь, — сказала вона, а потім додала з твердістю, якої не чула у своєму голосі давно. — Чоловіка сюди перевозити я не збираюся. Ми розлучаємося. Але вашу пропозицію я приймаю. Дякую вам величезне.
Пан Чай широко посміхнувся.
— Ну, така вродлива і смілива пані самотньою довго не залишиться, це я вам гарантую. А взагалі, я можу вас познайомити з одним дуже гідним молодим чоловіком. Син мого ділового партнера. Інтелігентний, хазяйновитий…
Вони розговорилися. Пан Чай виявився напрочуд чуйною та порядною людиною, а з його донькою Амітою Соломія вже встигла подружитися. За місяць Соломія вже летіла до Мілана. Богдан трохи пововтузився перед розлученням, благаючи дати йому ще один шанс, засипаючи її повідомленнями з обіцянками. Але вона вже дивилася в інший бік. Жінка дивувалася, як легко їй вдалося оговтатися, коли життя дало їй такий потужний поштовх. Тепер вона вирушала у нове, невідоме, але надзвичайно захоплююче життя. І вона була певна: там у неї все буде набагато, набагато краще. Набагато справжнішим.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
