— Знову ця стрілка якась нерівна, — Михайло із невдоволеною гримасою оглядав себе у повнозростовому дзеркалі, розташованому у просторому передпокої. Його голос, як завжди вранці, був сповнений холодної вимогливості. — Поглянь сюди, Софіє. Складка на штанах виглядає так, ніби її робили в темряві. Це недбалість повна.
Софія стояла за його спиною, її погляд був прикутий до глянцевого, нерухомого відображення чоловіка.
Вона чітко бачила: дорогі, чорні штани були випрасувані до такої ідеальної гостроти, що складки здавалися виточеними.
Жодної зайвої зморшки, жодного волокна, що вибилося б із рівної лінії.
Проте вона знала: справа не в тканині чи прасуванні.
Справа була у незмінному ритуалі ранкового пошуку недоліків.
Щоденна вистава, метою якої було утвердити його владу та її турботу
Софія, незворушна, відповіла тихим, але впевненим тоном:
— Михайле, штани бездоганні. Немає жодного недоліка тут, за який можна було б зачепитися.
— Я не намагаюся зачепитися! Я лише констатую очевидні факти та вказую на твої прорахунки! Хіба так складно виконати прохання, яке не вимагає від тебе надзусиль? Це ж базові речі, Софіє.
Він повільно, з показним роздратуванням, окинув себе поглядом від начищених до блиску туфель до ідеально зав’язаного вузла краватки.
Зрештою, він схопив шкіряний портфель, що лежав на дизайнерському комоді.
— Гаразд, сьогодні зійде. Немає часу на це. Я маю підписати дуже важливий контракт. Повернуся пізно. До зустрічі.
Двері зачинилися, залишивши після себе лише легке тремтіння повітря.
Софія вимкнула світло і повільно опустилася на низький м’який пуф біля полиці для взуття.
Настали її законні пів години внутрішньої порожнечі.
Це був її щоденний час для тихого відчаю, коли вона могла без свідків перебирати спогади і дозволити собі мріяти про зовсім інше життя, аналізуючи, в який саме момент її життєвий шлях звернув не туди.
Історія їхнього знайомства з Михайлом сягала студентських років.
Вони були молодими, сповненими наївного ентузіазму та щирого кохання.
Софія навчалася на факультеті педагогіки і мріяла про роботу викладачем історії, бажаючи вдихнути життя у сухі дати та імена.
Михайло студіював інженерну справу, і вже тоді його очі горіли вогнем неймовірних амбіцій.
Їхнє кохання було тим щирим почуттям, коли нестача матеріальних благ компенсується надлишком спільних планів і справжньої, непохитної віри одне в одного.
Цієї віри вистачило, щоб одружитися, не маючи нічого, крім мізерних стипендій.
Обидві сім’ї ледве зводили кінці з кінцями і не могли запропонувати молодятам фінансової підтримки чи приданого.
Весілля було скромним — просто реєстрація шлюбу.
Потім вони оселилися в маленькій кімнаті у старому гуртожитку. Грошей, подарованих родичами, вистачило на добротне ліжко та найнеобхідніші побутові дрібниці.
Софіїна бабуся, не маючи можливості допомогти грішми, передала їй у спадок стару швейну машинку «Чайка».
Відмовитися було неможливо — це був символ зв’язку поколінь.
Софія з дитинства вміла добре шити, цьому її навчила саме бабуся, але в студентській метушні та постійній боротьбі за існування часу на рукоділля не вистачало. Тож машинка, охайно накрита вишитим рушником, стояла на підвіконні.
На останньому курсі Михайлові пощастило отримати посаду у великій будівельній корпорації.
Його здібності та невтомна працездатність швидко призвели до підвищення: він недовго затримався на позиції рядового інженера.
Софія тим часом почала викладати в школі. Вона обожнювала свою роботу, прагнула зробити кожен урок незабутнім і завжди знаходила оригінальні підходи, щоб пробудити в учнях цікавість до минулого.
Вона мріяла, що скоро настане час, коли вона піде у декрет, і її любов до дітей перетвориться на найважливіше покликання — материнство.
Але Михайло постійно відкладав цю розмову.
— Куди нам поспішати? — постійно повторював він. — Як ми зможемо жити в нашій малесенькій однокімнатній квартирі втрьох? Це неможливо.
Справи Михайла стрімко йшли вгору, і вони вже переїхали у власну, хоч і невелику, квартиру в новому житловому комплексі. На роботу чоловік тепер їздив на недорогому, але гідному автомобілі.
— І навіщо ти взагалі в тій школі сидиш? — звертався він до Софії з відвертим роздратуванням. — Ти нічого не встигаєш удома. Зранку там, увечері сидиш над тими зошитами до півночі. Я ж пропонував: кидай цю роботу і займися домом. Коли тут усе буде ідеально, тоді й подумаємо про дітей.
Насправді Софія чудово встигала робити все. Але чоловікові постійно здавалося, що чогось бракує.
Вона йшла з дому дуже рано, і йому доводилося снідати вже остиглою їжею.
У неї не було часу на приготування вишуканих страв, а його дратувала необхідність їсти розігрітий суп чи картопляне пюре з котлетами, приготовані напередодні.
Його вимоги були чіткими: вранці він хотів одягати щойно випрасувану, ще теплу сорочку.
Софія ж, економлячи час, прасувала п’ять сорочок одразу в неділю. Михайло постійно висловлював своє невдоволення і сипав претензіями.
— Коли ти нарешті підеш звідти й почнеш нормально піклуватися про свого чоловіка і про дім? Яка користь від твоєї роботи? Ти заробляєш копійки, без яких ми прекрасно обійдемося.
Через три роки Софія, з важким серцем, написала заяву на звільнення.
Вона вирішила присвятити себе дому та чоловікові. Дітей у них так і не було.
Михайло перейшов у міжнародну консалтингову компанію на керівну посаду і працював допізна, часто і вдома.
— Який зараз може бути малюк, Софіє? Він же буде вередувати, плакати, не давати спати ні тобі, ні мені. Як я зможу працювати в таких умовах? Ти хочеш, щоб мене звільнили, і ми втратили все? Ти ж не працюєш — вся відповідальність на мені.
Тепер дім став її основним і єдиним місцем роботи.
Вона щодня проводила генеральне прибирання і готувала Михайлові щось нове та оригінальне.
Вчорашню їжу він категорично не їв, тож готувати доводилося буквально за кілька годин до його повернення.
Софія постійно шукала нові, складні рецепти, експериментувала і розширювала їхнє домашнє меню до рівня вишуканого ресторану.
Їжу з доставкою він теж не любив і не дозволяв замовляти.
Софія стала готувати краще за будь-якого шеф-кухаря, але чоловік незмінно знаходив привід для критики: то недостатньо солі, то надто багато спецій, то м’ясо вийшло трохи сухуватим.
Спочатку Софія намагалася заперечувати, пояснювати, обговорювати. Згодом вона просто втомилася і замовкла.
Доводити свою правоту вже не було сил; стало очевидно, що для нього завжди все буде не так. Жоден її крок чи зусилля не отримували схвалення.
— Сьогодні рибні котлети ти приготувала краще, ніж минулого разу, але ця суміш спецій мені абсолютно не до вподоби.
— Наступного разу я використаю інші приправи. Які б ти хотів спробувати?
— Звідки мені знати? Ти ж господиня в домі. Придумай щось, прояви ініціативу.
— Добре. Я придумаю.
Колись вони годинами обговорювали його роботу та проєкти. Михайло запитував її думку, і Софія, з її аналітичним складом розуму, часто давала слушні поради.
Тепер їхні спільні сніданки та вечері проходили майже в повній тиші, яка обтяжувала.
Чоловік не випускав з рук смартфон, переглядаючи фінансові звіти, а після їжі одразу йшов до свого кабінету.
Вони вже жили у великій, просторій квартирі в елітному районі. Софія про себе називала її «порожньою» — це була оселя, сповнена дорогих речей, але тут панувала пустка і порожнеча.
Усе Софіїне придане — бабусина швейна машинка — подорожувало з ними від гуртожитку до їхньої нинішньої, величезної квартири.
Кілька разів Михайло намагався змусити її викинути її:
— Ти ж не шиєш. Навіщо її тягати з собою? Вона лише збирає пил.
— Це пам’ять і родинний подарунок. Залиш її. Це не обговорюється.
— А це що? Навіщо цей пакет зі сміттям?
— Це не сміття. Це мої викрійки. Будь ласка, залиш.
Дивно, але в цьому питанні Софія виявляла незламну твердість.
Чоловік дивився на неї з подивом, але «придане» утилізувати не наважувався. Його дбайливо переносили з місця на місце, і тепер воно зберігалося у глибині гардеробної кімнати, оповите шаром пилу.
Того ранку, після того як Михайло поїхав, Софія довго просиділа у приглушеній тиші передпокою.
Вона відчула, як у неї всередині щось остаточно обірвалося.
Замість того, щоб рушити, як завжди, на кухню, щоб навести стерильну чистоту, вона піднялася і попрямувала до гардеробної.
Дістала звідти драбину і, піднявшись на верхню полицю, зняла стару, вкриту шаром пилу швейну машинку та пакет із забутими викрійками. У ньому був відріз чудової бавовняної тканини з глибоким бірюзовим відтінком та витонченим візерунком.
Софія купила її багато років тому, маючи намір пошити собі літню сукню, але так і не знайшла для цього часу.
Вона віднесла машинку в одну з найдальших, порожніх кімнат, призначених чоловіком “для майбутнього спортзалу”.
Софія накинула бірюзову тканину на себе перед великим дзеркалом і одразу побачила: цей глибокий колір ідеально підходить до її русявого волосся та сірих очей.
Вона відчула прилив сил, який не відчувала роками.
Розгорнувши тканину на підлозі, вона почала розкладати викрійки. Це був творчий акт, який розірвав тишу її рутинного існування.
Того дня Михайло вперше за багато років залишився без вечері. У раковині самотньо стояли чашки, немиті після сніданку.
Його випрані вранці сорочки лежали у барабані пральної машини, чекаючи на прасування.
Коли чоловік повернувся, Софія лише мовчки відчинила йому двері і, не промовивши ані слова, знову пішла до дальньої кімнати, звідки яскраво лилося світло і грала легка джазова музика.
Звук старенької машинки заглушав навіть його кроки.
Михайло почав обурюватися і висловлювати претензії, але дружина навіть не підняла голови від шиття, яка методично пробивала полотно.
Шиття повністю поглинуло Софію. Вона почала шити спочатку для себе, створюючи унікальні моделі, а потім — для своїх подруг, які були захоплені її витонченим смаком.
Незабаром вона купила нову, сучасну швейну машинку і почала відвідувати онлайн-курси з конструювання одягу.
Вона постійно вдосконалювала свої навички. Вона, як і раніше, займалася домом, готувала та прибирала, але її нове захоплення чоловікові зовсім не подобалося.
Спочатку він висловлював своє невдоволення з іронією, критично оглядаючи речі, які вона шила. Він називав це “дитячою грою”.
Потім його невдоволення переросло у щось більше. Він чекав, що Софія “награється в модельєра” і кине це все.
Але вона кинула не улюблене заняття а Михайла.
Вона пішла так само, як жила з ним останні роки — тихо, без зайвих слів і емоцій, що вже давно перегоріли.
Софія мала достатньо заощаджень, щоб винайняти невелику квартиру.
Вона переїхала в однокімнатну оселю на протилежному кінці міста. Квартира була дуже затишною і світлою, з вікнами на сонячну сторону — ідеальне місце, щоб працювати над шиттям при природному освітленні.
Михайло якийсь час намагався повернути дружину.
Він телефонував, надсилав повідомлення, кілька разів приїжджав намагаючись викликати у неї почуття провини. Але Софія була непохитною.
Вона втомилася жити для іншої людини, постійно намагаючись задовольнити його нескінченні прохання.
Вона втомилася від життя, в якому не було місця її власним бажанням.
Після стількох років зручного спільного життя, коли все її існування було підпорядковане його графіку, Михайло не став наполягати на збереженні шлюбу.
Він, як і раніше, був упевнений, що вона незабаром ще сама прийде до нього, скучивши за комфортом, адже сама нічого зробити не може і довго без нього не впорається зовсім.
Тому вони розлучилися швидко. Він наполягав лише на одному: щоб вона підписала відмову від усього спільного майна, не претендуючи ні на що, “заради справедливості”.
Софія мовчки поставила свій підпис під усіма документами і вийшла на вулицю, де місто огорнув густий осінній туман.
Тоді жовтнева імла, здавалося, повністю поглинула Михайла і все її бліде, безрадісне минуле життя.
Вона йшла сірими вулицями, розмірковуючи про те, як їхнє легке, щире кохання перетворилося на такий холодний союз.
Чому Михайло став таким? А чому вона мовчала?
Тому що занадто сильно любила, надто прагнула догодити, хотіла зробити для нього все найкраще і в цьому процесі просто втратила саму себе.
Відчуваючи, як холод пронизує її наскрізь, Софія зайшла у першу-ліпшу кав’ярню.
— Так, погода сьогодні не дуже. Але не сумуйте, все обов’язково налагодиться. Спробуйте наш фісташковий еклер. Це наша новинка, — посміхнулася дівчина-офіціантка. — Він точно підніме вам настрій.
— Я щойно розлучилася. У мене сьогодні другий день народження. Давайте ваш еклер і велике капучино, — Софія вперше за багато днів щиро посміхнулася у відповідь.
Це було відчуття, ніби давно замкнені десь глибоко всередині емоції раптом розблокувалися.
Вона взяла величезну чашку капучино з корицею і пухкий, апетитно-зелений еклер.
Десерт і справді був неперевершеним. Софія повільно сьорбала каву, насолоджуючись пірожним, і байдуже дивилася у вікно.
Крізь густий туман ледь мерехтіла вивіска магазину навпроти.
Спочатку літери неможливо було розібрати, але потім Софія все ж таки прочитала: «Тканини для Мрії».
Закінчивши свій розкішний сніданок і щиро подякувавши дівчині за стійкою, вона вийшла з кав’ярні і попрямувала прямо до магазину навпроти.
Підійшовши ближче, побачила оголошення: «Потрібен продавець-консультант. Терміново!».
Магазин виявився невеликим, але неймовірно затишним.
Софія з жадібністю розглядала асортимент і розуміла, що таких унікальних забарвлень та фактур вона ще ніде не зустрічала.
— Добрий день. Вам ще потрібен продавець? Я шукаю роботу, — звернулася вона до жінки за касою.
— Потрібен, дуже потрібен, — зітхнула та. — Тільки потрібен хтось, хто дійсно розуміється на цьому і може допомогти покупцям із вибором, а не просто сидітиме у телефоні.
— Я сама шию і чудово розбираюся в матеріалах, їхніх властивостях та комбінаціях.
— Хм, — жінка з великим інтересом подивилася на Софію. — Шиєте.
Софія розстебнула пальто, демонструючи ідеально пошиту бірюзову сукню з візерунком.
— Погляньте, цю сукню я пошила сама.
— Це дуже гарно. І поєднання кольорів таке сміливе й незвичайне. Я Оксана, власниця цього магазину.
— Софія.
Софія пропрацювала в цьому магазині близько двох років, а потім, накопичивши досвід і невеликий капітал, відкрила своє власне ательє прямо поруч, у невеликому вільному приміщенні.
З Оксаною вони з часом стали не просто колегами, а справжніми, добрими подругами і змогли налагодити спільну та прибуткову справу, поєднуючи магазин тканин та студію індивідуального пошиття.
Спочатку Софія працювала в ательє сама, а потім найняла двох помічниць. Її знали в місті, замовлень завжди було багато.
Її нове життя їй подобалося. Вона була по-справжньому щасливою людиною. Вона шкодувала лише про одне: що не наважилася почати це нове життя набагато раніше.
Колишній чоловік досі телефонує, просить повернутися, але вона не хоче, адже не вірить, що буде щасливою з ним.
Шкодувала про свої втрачені роки, але вірила, що ще може знайти хорошу людину для свого особистого щастя, хоч уже немолода.
Чому так в житті буває, що коли дружина розчиняється в сім’ї і побуті, живе заради інших – з часом втрачає все і залишається ні з чим? Що поганого в тому, що вона плкає свій дім і дбає про чоловіка?
Чи краще таки завжди думати про себе, в першу чергу, і тоді щасливі будуть всі, адже щаслива жінка – щаслива сім’я?
Чи вина тут самої Софії, що її шлюб закінчився розлученням?
Фото ілюстративне.
