fbpx

Коли Руслан дізнався про те, що це його мама приїжджала до Галинки і неправду сказала, що він одружується, тоді він вирішив, що і справді одружиться, але з Галинкою, і дитину її на себе запише. Вони подали заяву так, щоб матір про це не дізналася, і тихцем розписалися. Вчинок сина настільки розізлив Ярославу, що вона просто викреслила його з свого життя, і перестала з ним спілкуватися. А Руслан з Галиною поїхали в місто, винайняли квартиру, і стали собі жити. Невдовзі у них народився синочок, якого Руслан записав, як і обіцяв, на себе

– Ярославо, а може вже досить тієї ворожнечі? У нас онучка народилася, діти нас чекають, давай підемо до них і привітаємо! – пробував вмовити Петро свою вперту дружину піти до сина з невісткою на хрестини внучки.

– Ніколи, чуєш, ніколи не буде там моєї ноги, – вкотре вперто і затято повторила Ярослава.

Коли їхній єдиний син Руслан закохався у бідну сусідку, сирітку Галинку, Ярослава, яка була знаною господинею в селі, відразу сину сказала, що не схвалює його вибір.

А коли той маму не послухав, Ярослава, начебто, з добрих намірів, допомогла Галинці поступити в місто, в технікум. Сподівалася, що поки дівчина буде вчитися в місті, їхній син про неї забуде.

Галинка росла біля бабусі, бо її батьків давно не стало. Дівчина мала і розум, і вроду, але грошей у неї не було, тому вона і не підходила за невістку багатим батькам Руслана.

І якщо батько мовчав, то мати категорично заявила, що не прийме такої невістки ніколи.

Ярослава сама про все домовилася, відвезла дівчину в місто, і поселила в гуртожиток. Навіть продукти їй час від часу привозила, але не тому, що хотіла щиро допомогти, а тому, що хотіла переконати дівчину, що не пара вона їхньому сину.

– Я така за тебе рада, Галинко. Ти молодець, вчишся, бачу, добре. А там, дивись, і нареченого гарного собі в місті знайдеш. От, мій Руслан має дівчину, до весілля готуємося. І ти своє щастя обов’язково зустрінеш.

Ярослава збрехала, що Руслан одружується, і дівчина їй повірила. В село вона їхати не хотіла, щоб зайвий раз не ятрити собі душу, тому згодом відповіла “так” на пропозицію одного хлопця, якому вона сподобалася.

Та до весілля у них не дійшло, бо як тільки наречений почув від Галини, що вона дитину чекає, так відразу втік.

Продовжувати навчання за таких умов дівчина не могла, тому і повернулася з животом в село.

Бабуся її прийняла, але нічим допомогти не могла. А Руслан спочатку був дуже ображений, бо думав, що кохана зрадила його.

Але коли він дізнався правду, що це його мама приїжджала до Галинки і неправду сказала, що Руслан одружується, тоді він вирішив, що і справді одружиться, але з Галинкою, і дитину її на себе запише.

Вони подали заяву так, щоб матір про це не дізналася, і тихцем розписалися.

Вчинок сина настільки розізлив Ярославу, що вона просто викреслила його з свого життя, і перестала з ним спілкуватися.

А Руслан з Галиною поїхали в місто, винайняли квартиру, і стали собі жити. Невдовзі у них народився синочок, якого Руслан записав, як і обіцяв, на себе.

А ще через півтора роки у них народилася спільна дитина. Дівчинку назвали Ярославою, в честь бабусі. Молодята сподівалися, що це розтопить серце матері, адже син її єдину внучку в честь неї назвав.

Та Ярослава вперлася, що не поїде на хрестини онуки. Тоді Петро, який зазвичай мовчав, вирішив, що цього разу не варто слухати дружину. Він зібрався, купив подарунок, і сам поїхав привітати сина і подивитися на онучку.

Гірко плакала вдома Ярослава, їй здавалося, що найрідніші люди її зрадили. Так прикро на душі їй ще ніколи не було. В той вечір її з жалю так серце прихопило, що вона аж в лікарню потрапила.

Коли прокинулася, то в палаті побачила сина з невісткою, а ще – свою ріднесеньку внучку, яка не тільки мала її ім’я, а ще й, як дві краплі води, була схожою на неї.

Ярослава заплакала:

– Пробачте мене, дітки…

– Ну що Ви, мамо, – підійшов до неї син. – Ви, головне, не хвилюйтесь. Вам сили потрібні, щоб онуків глядіти.

Ярослава від цих слів наче отямилася і ожила. Внуки… Що може бути краще і рідніше для бабусі? Тепер у неї є сенс життя. Її син щасливий, внуки здорові, а що ще треба?

Часом ми самі собі шукаємо проблем там, де їх немає, замість того, щоб просто радіти життю і дякувати Богу за все.

Як важливо навчитися цінувати те, що у нас є…

Олеся Біла.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page