Хоч ми з чоловіком і жили окремо, але його мама з самого початку поставила собі за правило приходити до нас кожен день. От не лінь їй було їхати через все місто, щоб з’явитися у нас на порозі з своєю улюбленою фразою: «Як у вас справи? А я в цьому районі була, вирішила зазирнути».
Ми з Тарасом відразу домовилися, що будемо знімати квартиру, щоб не жити з його мамою, але завдяки таким її щоденним візитам, це була практично марна справа.
Коли приходила свекруха, вона заглядала в усі куточки нашої квартири, нахвалюючи мене, як господиню: «Ой, молодець яка, все по поличках, все чистенько, тільки плінтус в пилу, та ще й під кришкою унітазу бруд, а так, підвіконня протерти і молодець».
Ці візити ніколи не узгоджувалися і могли відбуватися в той час, коли у нас були інші гості. Не соромлячись сторонніх людей, свекруха йшла на кухню, розглядала чистоту склянок, відзначала, що вони недостатньо чисті, на її думку, денця каструль і рушники, незмінно повторюючи, що це прикрі дрібниці, а так невістка господиня – хоч куди.
Я неодноразово пробувала поговорити і з чоловіком, але він вважав, що мама хоче нам добра, ось вона піклується про нас, то зелені принесе з ринку, то пиріжків домашніх. А нещодавно грибочків принесла, каже, свіженьких на ринку купила.
Чоловік не розумів, в чому проблема. Ну приходить мама, і що тут такого? Це ж мама, їй не можна вказувати на двері.
Подружки радили відвадити свекруху, рішуче і назавжди. Але як відвадити? Та й Тарас горою за нею стояв. Виходу я не бачила. Навіть про розлучення думала.
Але якось до мене приїхала моя двоюрідна сестра Ольга, вона і допомогла знайти вихід. У свекрухи якраз завівся наречений, представницький такий сивочолий чоловік. Вона всерйоз збиралася з ним розписатися. А що, жінка самотня, вдова, сина виростила, має право.
Через зміни в особистому житті Віра Данилівна, правда, звичок не міняла, приїжджала до нас з тією ж регулярністю. Ольга мені порадила зробити так само, заявитися до свекрухи в гості, коли там буде її чоловік.
Ось в один прекрасний день, після ранкового візиту свекрухи, коли Тарас був на роботі, я завбачливо взяла відгул, і в обід і поїхала до Віри Данилівни.
Свекруха була здивована моєю появою, але двері відкрила, а я давай щебетати і по кімнатах пурхати.
– Ой, Віро Данилівно, як у вас добре, як чистенько і затишно! Я ось завжди з Вас приклад беру, але у мене так не виходить. Не квартирка, а затишне гніздечко, ось тільки я ж говорила, що не можна сидячи на дивані чай з печивом пити, так і є – крихти під диваном залишилися. А квіточки як пишно цвітуть у Вас, краса. Ось тільки засохлі пелюстки в батареях так з зими і залишилися. А ванну Ви ніж відмиваєте? Ні, я вважаю за краще інший засіб, бачите, у вас унітаз весь в іржі і стіна в білих смугах.
Свекруха навіть слова не могла вимовити, тільки почервоніла і не знала куди подітися перед своїм чоловіком. А я на прощання вручила свекрусі пачку солі зі словами: «Мабуть знову купити забули, знову доведеться ввечері по сусідах бігати!» і гордо пішла.
З того дня Віра Данилівна приїжджати до нас перестала.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
