fbpx
Життєві історії
Коли починався Різдвяний піст, мама ховала сало у велику скриню і, сміючись, казала: «Ключ викидаю у долину, під кригу. Тож будемо їсти картопельку та огірочки». Василь до одинадцятого класу вірив, що той ключ від сала схований у водоймі. Зате у Святвечір й Різдво хату наповнювали такі пахощі. Із каструлі з жиром діставалася ковбаса. Мама варила цілий казан холодцю, пекла смачнющі пироги з маком. А поруч з ними жила сусідка, з якою того року сталася бiда саме на коляду

Коли починався Різдвяний піст, мама ховала сало у велику скриню і, сміючись, казала: «Ключ викидаю у долину, під кригу. Тож будемо їсти картопельку та огірочки». Василь до одинадцятого класу вірив, що той ключ від сала схований у водоймі. Зате у Святвечір й Різдво хату наповнювали такі пахощі. Із каструлі з жиром діставалася ковбаса. Мама варила цілий казан холодцю, пекла смачнющі пироги з маком. А поруч з ними жила сусідка, з якою того року сталася бiда саме на коляду

Із вагона поїзда виднілися осиротілі поля: одні спочивали після врожаю, який щедро віддали людям восени, а інші, зарослі від бур’янів, неторкані людською рукою, сумували, що нікому не потрібні. Втомлена земля хотіла снігу, щоб вкритися товстою пухкою ковдрою і відпочити. А його нема… Вже й Різдво, а снігом і не пахне: то мжичкою задріботить з неба, то туман окутає простори – і це у січні! За матеріалами

Василь їхав додому на свята. Не був довгих вісім років. Все клопоти не давали вирватися в Україну, адже роботу мав хорошу, дорожив нею, працював, бувало, й у вихідні, а коли йшов у відпустку, обов’язково з дружиною та дітьми їхав десь відпочивати. Він дуже любив двох своїх синів і доньку, все казав: «Чого я не мав, нехай вони мають… Я ніде в дитинстві не був, то нехай хоч діти світ побачать…» Але про деякі моменти зі свого босоногого дитинства Василь все ж добре пам’ятав. Коли він про них згадував, сеpце наливалося теплом, на вустах з’являлася посмішка…

…У батьків їх було аж восьмеро. Не розкошували, але й не бідували, бо мали корову, завжди тримали свині, кури-гуси. І навіть коня! Хоча не раз приходив у хату прокурор і казав: «Коня тримати не можна…» Батько спересердя кидав шапку в землю і казав: «То мене за нього. Але я його не продам…»

Це були ті часи, коли родина збиралася разом на великі свята. А коли у когось робилась свіжина, весь куток сходився на вечерю. Із наїдків – свіжі жирні шкварки і відварені реберця, добряче приперчені. А ще квашена капуста. Не обходилося і без самогону із старого літрового графина.

Коли починався Різдвяний піст, мама ховала сало у велику скриню і, сміючись, казала: «Ключ викидаю у долину, під кригу… Тож будемо їсти картопельку та огірочки». Василь до одинадцятого класу вірив, що той ключ від сала схований у водоймі. Зате у Святвечір й Різдво хату наповнювали такі пахощі… Із каструлі з жиром діставалася ковбаса. Мама варила цілий казан холодцю, пекла смачнющі пироги з маком, а на додачу, до холодцю, ще й з квасолею – такі великі, що ледь вміщалися на Василеву долоню. Клала їх ненька на капустяний листок. З розпашілої печі випливали такі лоскотливі нотки ароматів, що можна було проковтнути язuка. Але Василь терпів, поглядаючи на старий образ в кутку кімнати. Йому, малому, здавалося, що святий Миколай обов’язково побачить, якщо він вхопить той смачний пиріг. І він стійко витримував піст. Ще задовго до Різдва дітвора з вулиці збиралася в хаті Василя і розучувала колядки. Чим старшими ставали, тим соліднішими були їхні піснеспіви, в яких прославляли народження Дитяти. Із отих «Коляд-коляд-колядниця, добра з маком паляниця…» вони перейшли до колядок на кілька куплетів, а згодом і до маленького Різдвяного дійства. Атрибутом колядників завжди була восьмикутна зірка.

…Ой, які то були часи! Пригадуючи їх, сеpце Василя стукотіло сильніше. Він ніколи не забуде тих хурделиць, які кружляли, наче у хмільному танку, напередодні свят. Ні, тоді таки грудень робив із землі груду, а січень сік в обличчя снігом, морозом. З неба сипало так, ніби якась недоладна баба витрушувала напірник зі старим гусячим пухом. Сипало, сипало – і дивись, на ранок у шибку заглядала велика кучугура, покритого змерзлою кірочкою снігу. Василь вибігав на вулицю і, о диво!, не провалювався через снігову товщу.

Навіть сніг, хурделиця і мороз під мінус 25 не зупиняли дітлахів піти поколядувати. Вони взували валянки, вивертали батьківські кожухи, брали зірку, яку прикрашали вирізаними з листівок квіточками, сніжинками, вставляли всередину палаючу свічку і вирушали до сусідських хат, потім на іншу вулицю – і за якісь дві-три години обходили майже все село. Одні кuдали малим у торбу копійки, інші розщедрювалися на карбованця. От тільки баба Груня гнала їх з подвір’я. Вона жила сама, родичів у селі не мала, діти мешкали аж у Владивостоці. Мабуть, через це жінка усамітнилася і дещо обізлилася на світ. Але малий Василько з друзями не минали і її хатини, сподіваючись на щедрість. Ставши під вікно, бачили, як баба господарювала на кухні. Вони вигукували: «Пане-господарю, чи можна заколядувати…» Груня, вдаючи, що не розчула, виходила в іншу кімнату. Малі мандрівники, спересердя обізвавши бабу «жаднюгою», по великих заметах снігу крокували далі. Закінчували колядники завжди у хаті Василя. Висипали з полотняної торбини на стіл свої чесні заробітки: копійки жовті й білі, карбованці, цукерки і бублики, печиво, і навіть виймали згорток пиріжків. Все ділилося порівну…

Потім було 14 січня – святого Василя. Тоді друзів-дітлахів у гості запрошувала мама Василька, бо в сина – День ангела. Вона накривала стіл і пригощала їх. Проходив рік – і все повторювалося: знову діти йшли знайомими вулицями, колядували. Того пам’ятного для Василя року сніг випав ще в листопаді, морози добряче дошкуляли. Але на те й зима, казали старші люди. Багато снігу – на врожай, морозить нині – буде тепленьке літо.

…І знову діти на подвір’ї Груні. Підійшли до вікна, гукнули, щоб дозволила поколядувати. Бурчання «Ідіть геть!» не почули. Тож притулилися обличчями до холодного скла і побачили, що баба лежить… на підлозі. До хати зайти не наважилися, тож чимдуж побігли до Василевих батьків: «Мамо, тату, баба Грунька вмерла…» Ганна та Іван, нашвидкуруч накинувши вовняні жилети, побігли до сусідської хати. Добре, що двері були не на замку. Бабуся лежала на підлозі. Сусідам відлягло від сepця – жива. Підняли стареньку, торкнулися лоба – аж горить. Поклали на ліжко. Іван побіг за медичкою, а Ганна наказала дітям принести з дому мед, багно, липу, калину. Заварила чаю, і коли баба відкрила очі, почала відпоювати стареньку.

І через тиждень баба стала на ноги. Навіть подружилася з Ганною та Іваном. Вони почали запрошувати її в гості: то на свіжину, то на свята. А вона бідкалася, що ніяк не може докликатися дітей – геть відреклися від матері. Листи пишуть, обіцяють – та тільки й того. Дивлячись, як в інших одне до одного туляться, вона аж позаздрила сельчанам.

– Нічо, бабо, до нас приходьте… Бачите, як у нас весело? Он мама каже, – казав Василько. І баба, пустивши сльозу борозенкою по обличчі, вийняла з-за пазухи згорток. Дістала з нього кілька десятків карбованців, простягла хлопцеві:

– На, дитино. То за всі непроколядовані роки. А ще ти мене спас… Гарні в тебе діти, Ганно. Сердешні…

Після того року колядники вже сміливо йшли до Груньки в хату. Вона їх частувала пирогами із сушеними яблуками й грушами, давала на дорогу запити узваром. І обов’язково кидала в торбину кілька карбованців.

…Василя повернула до реальності провідник поїзда: «Ваша зупинка, шановний…» Він вийшов на перон – до села два кілометри. Додому, додому… Його чекають старенькі батьки. Скоро Різдво. «Треба обов’язково піти на клaдoвище, щоб вклонитися баби Груні. Ми ж з нею таки товаришували…» – подумав чоловік. І, ховаючи свою посріблену голову від пронизливого вітру в хутряний комір зимової куртки, квапливо попрямував до батьківської хати.

Марія ДУБУК,

Волинська область

Фото ілюстративне, з вільних джерел