Братове щастя затьмарила сестра…
Братик Степанко та сестричка Любава. Так їх в селі називали, коли були дітьми. Степан був для Любави старшим братом і нянькою. Доглядав малу, коли батьки були на роботі. Катерина на фермі дояркою працювала. Остап був трактористом. За матеріалами “Наш День”
“Були брат і сестра…”. Автор Ольга Чорна
Трохи дивне для їхнього села ім’я також вибрав Степан. Десь почув. Сподобалося. Коли маленька народилася, Степан уже був другокласником.
Характери в брата й сестри були різні. Степан – спокійний, добряк. Любава – гостра на язик, запальна. Що її – те її. Якщо хтось пригощав дівчинку смаколиком, з братом не ділилася.
– Це тобі треба було хлопцем народитися! – сварила матір Любаву. – За що ти знову штовхнула Василька? З сусідами треба добре жити. А ти… Скоро його батьки гніватися почнуть.
Дівчина відповідала мовчанням. А потім підстерігала свого однолітка, аби «відплатити» за те, що поскаржився…
Додалося батькам клопоту, коли донька пішла до школи. Ще місяця не провчилася, а вже вчителька нарікала.
– Яка ж ти досада! – шпетили Любаву. – Що з тебе виросте?
Єдине, що втішало, Любава добре вчилася.
…Степан закінчив ветеринарний технікум. Сестра брала брата на кпини:
– Краще б ти людей лікував, а не тварин. Це брудна робота.
– Нічого ти не тямиш, – захищав свою професію Степан. – Тварини все відчувають, розуміють і можуть бути вдячні не гірше за людей. От, наприклад…
– Досить, досить… Бо скоро договоришся до того, що тварини розмовляти вміють.
– Звісно, вміють. По-своєму…
Любава вступила до педучилища. Не встигли Катерина з Остапом натішитися. Спершу занедужав чоловік. Трохи побув у лікарні й відійшов У селі казали: надірвався від роботи. Господарку вибудував. Гарував і вдень, і вночі.
Катерина тужила за Остапом. Добрим був. Навіть словом не зобидив. Через тугу почали дошкуляти болячки, які причаїлися до пори, до часу. А тут ще й колгосп «розвалився». Ферму почали розтягати.
Змарніла, зовсім подалася Катерина.
– Степане, синку, пильнуй за Любавою, – просила. – Ти знаєш її натуру. Якщо треба – спини. Коли треба – допоможи. Ти ж старший. Та й собі дівчину знайди. Одружися.
– Добре, мамо. Але, що це ви кажете так, наче…
– Знаю, сину, що кажу. То обіцяєш дбати про сестру?
– Обіцяю…
Любава крутила братом, як хотіла. То обновку випросить. То грошей.
Якось завела розмову:
– Чула, ти з Оксанкою Марковою почав зустрічатися. Та вона до міста на роботу їздить. Думаєш, там нікого не має?
– З нашого села багато хто в місті працює. То й що?
– А те, що її наші хлопці оминають. Бо на тому заводі, де працює, не з одним шури-мури крутила.
– Звідки ти знаєш?
– Від дівчат чула. Оксанка сама хвалилася.
– Справді?
Степан сестрі повірив. Любава потай раділа. Їй не до вподоби, що в братовому житті може з’явитися кохана дівчина. Він одружиться. Приведе її до батьківської хати. І дбатиме не про неї, Любаву, а про свою дружину.
– Ні, ні! – мовила сама до себе. – От, коли вийду заміж, тоді хай що хоче робить.
То ж з Оксаною в Степана не склалося.
Коли почав зустрічатися з Ніною із сусіднього села, Любава знову втрутилася в братову долю. Тоді там новий завклубом з’явився. А Ніна в бібліотеці працювала. От і пішли чутки, мовляв, Ніна не може вибрати між ветеринаром та завклубом. Сусідка відкрила «таємницю» Степанові. Не зі зла. Тітка Надя Степана поважала. І за його доброту. І за те, що худобині, коли треба, допомагав. Шкодувала, що без батька-матері залишився.
– Плітки то все, – махнув рукою Степан.
– Не знаю, не знаю… Дуже ти довірливий. А кажуть…
– От і запитаю Ніну, що кажуть.
Степан завів з дівчиною мову про завклуба, коли в тої настрій був на нулі. Від районного керівництва за щось перепало.
– А я не думала, що ти всякі дурниці слухаєш! – випалила у відповідь. – Тихий, добрий… Та всі однакові. Правду кажуть: в тихому болоті…
Ніна таки згодом вийшла заміж за завклуба. А той неабияким гулякою виявився. Скільки разів пошкодувала, що на Степанові тоді злість зігнала. А Любава зловтішалася:
– Бачиш, братику…
Любава закінчила навчання. Влаштувалася в місті на роботу. Знайшла нареченого.
– Степане, я заміж виходжу! Ну, радій, радій за мене! Мирослав… він такий… він найкращий. Ми розпишемось. Організуємо вечірку. От, тільки…
– Грошей треба? Я допоможу. Не хвилюйся. Головне, аби ти щасливою була.
– А то правда, що Лідка, та, що свого непутящого чоловіка ледве позбулася, на тебе око поклала?
– Та ні. В них теля чогось наїлося. Ледве врятував. Ліда з донькою приходили віддячити. І малина в нас зародила рясно. То я сказав, хай приходять, ласують.
– Нового батька своїй малій шукає? Ну-ну…
Любава зустріла Ліду випадково, коли йшла на автобусну зупинку.
– Чула, ти до мого брата зачастила?
– Відчепися, Любаво. Ти ж не дасиш Степанові ні з ким жити. Всі знають – крутиш ним, як циган сонцем. Інший давно би тебе на місце поклав. А Степан добрий. І це ти плітки разом зі своєю подругою розпускала. Вона Ніні зізналася. Певно, Степан і духом не відає про твої витребеньки. Пора йому очі відкрити.
– Не смій лізти в нашу родину.
– Нема в тебе совісті, Любаво. Таких братів зараз не багато знайдеться. А з Степаном я таки побалакаю. Що ти мені зробиш?!
…Коли почали їхати на закордонні заробітки, подалася й Любава з чоловіком. Сестра дуже рідко давалася чути. А додому взагалі не приїжджала роками. Не зізнавалася, що вирішили назавжди осісти на чужині. Степан дізнався, коли швагрові батьки розповіли. Радів за сестру і сумував водночас. Повіяло самотністю…
І от нарешті Любава з чоловіком з’явилися в селі. На гарній машині. Сестра модно одягнена. Гарно виглядала.
– Як ти тут, братику, живеш? – запитала. – Може, якась молодиця голову закрутила? Жартую. А тепер про серйозне. Я що маю сказати… Батьківська хата нам обом належить. Правда?
– Ну, так…
– Тож буде справедливо, якщо ти сплатиш нам… мені хоча б частину її вартості. Не думаю, що в селі дорога нерухомість.
– Я не знаю, кільки коштує наша хата, – хриплим від хвилювання голосом відповів Степан.
– Може, в сільській раді знають? Чи де там ще?
– Не треба нічого запитувати. Сорому не оберешся. Що назбирав – те й віддам.
Степан дістав гроші. Залишив собі кілька купюр. Решту простягнув сестрі.
Любава перерахувала свою «частку». Задоволено усміхнулася. Заховала в сумочку.
– Зовсім забула. Ми тут тобі подарунки привезли. Макарони, соус, оливки… Хоча, попробуєш…
Дістала з машини торбинку.
– Залишитесь ночувати? – запитав Степан. – Я щось приготую.
– Та ні. У нас ще купа справ. І ми ненадовго приїхали. Якось іншим разом.
Любава з чоловіком сіли в автівку. Поїхали…
Степан не міг оговтатися.
Згадав про сестрині подарунки. Гукнув сусіда:
– Василю, йди-но сюди! Тут Любава з чоловіком приїжджала. Привезла от… Пригощайся.
– Що? Приїхали і одразу поїхали?
– Справи в них. Невідкладні…
Сонце котилося до заходу. Степан обійшов господарку. Зготував картоплю зі шкварками. Налив горня кислого молока. Але так і не торкнувся вечері. Не виходила з голови Любава. І пригадалася колишня розмова з Лідою. Він пропустив мимо вух її слова. А дарма…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
