Коли Петрові виповнилося сімнадцять, село гуло — єдиний син Палажки та Івана їде до міста вчитися в інститут. Мати плакала, витирала очі подолом, батько намагався триматися, хоча серце стискалося — продавали корову Мальку, аби мати за що купити хлопцеві пальто, черевики і ще які речі.

— Та що ж то за життя без Мальки… — бурмотіла Палажка, — але хай уже, аби Петро вивчився, може, легше йому буде…

Петро був хлопець добрий, але легковажний. Грав на гармошці, любив компанію, умів жартувати, але в книжках розбирався слабо. У місті ж — на кожному кроці нові спокуси: кіно, дискотеки, друзі, які знали все, крім того, заради чого сюди приїхали.

Та якось доля звела його з Юлею — тихою, акуратною дівчиною в окулярах, що завжди сиділа на першій парті. Вона носила прості сукні, мала м’який голос і завжди знала відповіді навіть тоді, коли викладач ставив найхитріші питання.

Петро спершу просто підійшов попросити допомоги:

— Юль, ти ж така розумна, поясни мені, що то за реакція вийшла? Бо я вже другий день дивлюсь у книжку, а вона на мене — ні пари з вуст.

Вона посміхнулася — лагідно, якось по-доброму.

— То не книжка винна, Петре, просто треба сісти й розібратись. Ходім після пар, я покажу.

Так і почалося. Юля допомагала йому готуватись до заліків, писала конспекти, а Петро приносив їй яблука чи цукерки «Ромашка». Згодом він почав чекати зустрічей не заради навчання. Йому подобалося, як вона знімає окуляри, коли сміється, як ніяковіє, коли він жартує.

Одного разу він сказав їй прямо:

— Знаєш, Юль, я, мабуть, уперше бачу людину, яка мені не просто подобається. З тобою якось… спокійно. Як удома.

Юля знітилася, опустила очі.

— Та що ти, Петре… Ми ж тільки друзі.

— Ні, не тільки. Я б хотів, щоб ти поїхала зі мною в село. Мама з татом мають побачити, яка ти хороша.

Вона довго вагалася, але погодилася.

Коли Петро привіз Юлю в село, батьки зустріли її з усмішкою, але очі Палажки були насторожені. Вона, хоч і проста жінка, мала своє материнське чуття — бачила, що дівчина гарна, але не господарська. А хіба ж синові така треба?

Наступного дня Палажка придумала «перевірку»:

— Петре, ходім зі мною до тітки, там свиню ріжуть, треба помогти. А ти, дівко, зостанься вдома, обід нам зготуй, бо вернемось голодні.

— Добре, — кивнула Юля, хоч усередині все похололо.

Вона стояла посеред кухні, дивилася на казан, на сковорідку, на гору картоплі й не знала, з чого почати. Вміла тільки посмажити яйця, та й ті виходили не завжди. Серце калатало:

— От і все, Юлю, приїхала. Провалила іспит не з хімії, а з життя.

І тут тихенько зашелестіли штори, й звідти виглянула старенька жінка. Сива, худенька, очі — як дві жарини.

— Не лякайся, дитино, — сказала. — Я баба Марія, мати Іванова. Думають, що я лежу та нічого не тямлю, а я все бачу.

Юля розгубилася:

— Я… я не знала, що ви тут живете.

— Та живу, як можу. А ти, бачу, не з тих, що тікають. Сідай, поговоримо. Обід треба варити, так?

— Так, але я… не дуже вмію.

Баба посміхнулася:

— Нічого, я язиком умію, ти руками роби. Разом зваримо.

І почалося. Баба Марія сиділа в кріслі, командувала:

— Картоплю не ріж дрібно, хай буде, як для печені. Цибулю дрібненько, а потім підсмаж у салі. А тепер у горщик — все разом, і зверху лавровий листочок.

Юля слухала, робила, руки тремтіли, але виходило. В хаті запахло смаженою цибулею, парувала печеня, а на столі вже стояв хліб і миска з салатом.

Баба Марія, втомившись, сказала:

— Добре, дитино. Готово. Тепер головне — мовчи. Нікому не кажи, що я помогла. Хай думають, що сама. Мені вже байдуже, але хочу, щоб ти мала шанс. Бо я тебе відчула — ти нашому Петрові до серця.

Юля кивнула, а в очах блиснули сльози.

Коли Палажка з Іваном повернулися, в хаті пахло, як на Великдень. На столі — гаряча печеня, салат, узвар, навіть пиріжки, які Юля встигла напекти за бабиним рецептом.

— Оце так, — здивувався Іван. — І ти все сама, доню?

— Сама, — тихо відповіла Юля.

Палажка мовчки дивилася на стіл, потім на дівчину. Може, щось у серці в неї й перевернулося. З того дня ставлення змінилося — вже не перевіряла, а радше придивлялася.

За кілька тижнів Петро з Юлею подали заяву в РАЦС. Весілля було скромне, але веселе. А баба Марія тихо сиділа біля вікна, дивилася, як танцює її онук, і шепотіла:

— Та гарна пара буде… гарна…

Через три місяці баби Марії не стало. Юля плакала так, ніби втратила рідну людину. І тільки вона знала ту таємницю — хто насправді врятував її в той день.

Минали роки. Юля закінчила медичний, стала лікаркою, а Петро, хоч і не відмінником був, мав талант керівника — став головним лікарем районної лікарні. Разом вони виховали двох дітей, збудували дім, посадили сад.

Кожного разу, коли Юля готувала печеню за тим самим рецептом, усміхалася крізь сльози. Бо знала — та страва колись відкрила їй двері в цю сім’ю.

Іноді, коли вечорами сиділа біля вікна, шепотіла:

— Дякую, бабо Маріє. Я виконала свою обіцянку. Ніхто не знає, як ви мені тоді помогли. Але без вас не було б цього життя.

І здавалося, що десь у тиші стиха рипне стара підлога — наче баба знов сидить у своєму кріслі й усміхається.

Бо в кожній добрій справі, зробленій колись із любов’ю, живе частинка тих, хто нас навчив по-справжньому любити. 

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.