Я ніколи не був багатою людиною, народився та виріс в звичайному невеличкому селі, але жив спокійно.
Мені вистачало того, що я мав: старий трактор, на якому працював у колгоспі, хату, яку збудував ще з батьком, і дружину, Ольгу.
Ми з Ольгою разом прожили двадцять років. І всі ці роки я був переконаний, що кохання між нами ніколи не зникне. Я вірив, що зберегти це почуття – найбільше завдання в житті.
Я щиро кохав свою дружину і вона була для мене цілим всесвітом.
Вона була красивою, і всі в селі знали це. Усі звертали на неї увагу, але я на це не зважав, був заклопотаний роботою, щоб забезпечити нашу сім’ю.
Я вірив, що вона – людина, яка цінує мене і ми все життя будемо разом, і що ми разом подолаємо будь-які труднощі. Адже, як я собі казав, не так важливо, що думають інші, важливо, що між нами.
Але все змінилося, на жаль, коли з’явився Остап. Спочатку я не звертав уваги на їхні часті розмови, на те, що вони разом працюють у полі.
Але згодом став помічати, як вони почали проводити час разом все частіше. Це не давало мені спокою, хоч я й намагався заспокоїти себе і гнати недобрі думки.
“Можливо, це просто робота, тому вони спілкуються часто”, – говорив я собі.
Та в селі всі усіх знають і незабаром до мене дійшли недобрі чутки. Одного дня хтось із села розповів мені, що вони бачили мою Ольгу з Остапом пізно ввечері, хоча вона мені тоді розповідала, що просто до родини поїхала в сусіднє село. І тут я зрозумів, що щось не так.
Я не став її звинувачувати одразу, бо не міг повірити в те, що тоді почув. Та я спитав дружину прямо:
“Ольго, що відбувається між тобою та Остапом?”
Вона заперечувала, але я бачив її очі – вони не могли нічого приховати. Я побачив, що вона вже не та, що була раніше. І я, мабуть, зрозумів, що не можу більше це ігнорувати і все.
Село почало шепотітися. Люди сміялися.
Як мені важко було від того, навіть розповідати не буду, мені навіть було поділитися ні з ким, носив все, як кажуть в собі. Весь час старався оминати людей, мені розмови про Ольгу з чужими людьми були неприємними.
Я не знав, що робити. Все, до чого я звик, почало розвалюватися на очах. Ольга більше не поверталася додому, і з часом я зрозумів, що вона пішла до Остапа. У нас з нею, на жаль, не було дітей, тому біля мене її, напевно, нічого вже не тримало.
Це була справжня зрада, і я не міг нічого вдіяти.
Я залишився один у нашій хаті, серед порожнечі. Здавалося, що весь світ відвернувся від мене.
Я багато часу приділяв роботі, господарству, працював на полі, намагався трохи позбутися сумних думок, але на душі був неспокій
Я думав, чому так сталося? Чому Ольга до іншого пішла, чому не змогла залишитися зі мною? де я помилився і що зробив не так?
Та ці питання не мали відповіді.
Сім місяців я жив без неї, а потім сталося непередбачуване. Ольга повернулася. Я не одразу зрозумів, що вона хоче. Вона стояла перед моїми дверима і дивилася на мене, її очі були сумними, але я дуже змінився за цей час, що був сам.
“Сергію, я хочу повернутися”, – сказала вона.
Я поглянув на неї і мовчав. Я вже не відчував того щирого кохання, яке було колись, сам не розумів куди воно поділося.
Я не був ображений, але я не міг просто так все пробачити. Можливо, я міг би, якби вона повернулася одразу, але тепер, після всього, що сталося, я вже не міг.
“Чому ти думаєш, що я можу тебе вибачити і робити вигляд, що нічого не сталося?” – запитав я.
Вона мовчала. Ольга навіть не могла пояснити нічого, було видно, що вона не хоче всього розповідати. І я зрозумів, що в неї не було пояснення, я не знав, чи в неї було каяття чи вона просто повернулася, бо не склалося щось в них, і це було найгірше.
Я повернувся в хату, і вона залишилася стояти на порозі. У той момент я зрозумів, що більше не можу жити з нею. Це було не просто лукавство з її сторони, це було більше.
Лише тепер я зрозумів, що коли Ольга мене залишила і я весь час був сам, я збагнув, що зможу з усім цим впоратися, але не хочу, щоб вона поверталася, бо ніколи не можу забути того, що вчинила вона.
На той час, я вже жив з іншою жінкою. Це була Оксана, молода вдова з сусіднього будинку. Ми познайомилися давно, коли допомагали один одному по господарству, а потім відчули, що дуже близькі одне до одного.
Оксана була чесною і відкритою, не було в її словах прихованого змісту. Вона була турботливою і підтримувала мене, коли я найбільше цього потребував. І коли Ольга повернулася, я зрозумів, що з Оксаною я знайшов те, чого так не вистачало зі своєю першою дружиною і що спокійно зможу жити без Ольги. Як не дивно, та усвідомив я це саме тоді, коли вона повернулася до мене.
Я не кликав її до хати. Ольга була розгублена, спочатку мовчала, потім просила пробачення, але я не міг пробачити.
Тепер я жив з Оксаною. І хоч село знову почало пліткувати, що я так швидко заміну своїй дружині знайшов, значить все не просто так, мовляв, і за мною є щось недобре.
Хоча це все неправда була, та я нікому нічого не збирався доводити, просто мене це вже не хвилювало. Мені не було соромно, як раніше.
Я не міг жити з людиною, яка зрадила мою довіру, навіть коли повернулася, намагаючись все виправити. Це було не просто про зраду, це було про втрату того, що ми колись мали. І я не міг повертатися до цього.
Ми з Оксаною не знали, що буде далі, але ми знали, що тепер ми разом. Я не жалкував про те, що більше не жив з Ольгою. І хоч пам’ять про неї ще інколи тривожила мою душу, я вже знайшов щастя своє. У нас скоро буде дитина і ми з нетерпінням чекаємо цього дня.
Хоча люди в селі знову плітками займаються, що, мовляв, на старості років я ще вирішив помолодитися, мовляв, пізно нам вже ростити дітей.
Але чому люди постійно знають, як мені буде краще? Мені зараз 48, Оксані – 45. Невже це пізно для батьківства?
Фото ілюстративне.
