Коли Олена зустріла Василя, їй було сорок два. Він — на три роки старший, тихий, спокійний чоловік із глибокими очима, у яких світилася втома і тепло. Обоє пережили втрати: вона — чоловіка, він — дружину. І обох єднало не тільки самотність, а й те, що кожен мав доньку — Олена Христину, а Василь Зоряну.

На перших побаченнях вони розмовляли довго — про життя, про роботу, про дітей. Василь казав:

— У мене Зоряна добра дівчинка. Скромна, але вперта, як я.

— А Христинка у мене — золото, — з усмішкою відповідала Олена. — Любить порядок, гарно вчиться.

Здавалося, ніщо не може стати на заваді їхньому щастю. Одружилися тихо, без гучного весілля. У новому будинку поселилися вчотирьох, сподіваючись стати справжньою родиною.

Та не сталося, як гадалося.

Дівчата були однолітками — по одинадцять років, але різними, як день і ніч. Христина — балакуча, впевнена, трохи зверхня. Зоряна — тиха, замкнена, надто доросла для свого віку. З перших днів між ними виникли дрібні суперечки:

— Це моя книжка, не чіпай!

— Твоя? А тато купив її мені!

— Твій тато — мій теж тепер!

Олена намагалася не втручатися, але завжди чомусь ставала на бік Христини. Якщо Христина плакала — її жаліла, а коли Зоряна ображалася — казала:

— Ну ти ж старша на три місяці, мала б поступитися.

Василь іноді мовчав, а іноді тихо дорікав:

— Олено, не можна так. Вона ж теж дитина.

— Я розумію, — відповідала Олена, — але Христина ж мені рідна.

І Зоряна відчувала, що це — правда, яку ніхто не скаже вголос: вона тут чужа. Усе, що вона робила, здавалося, не мало значення. Відмінні оцінки, охайність, допомога по господарству — все ніби само собою.

— Ну от, знову Зоряна всіх переробила, — сердито бурмотіла Христина. — Думає, що найкраща.

— Та годі, — втомлено казав Василь. — Не заздрій, доню.

Та справжня біда прийшла не з дитячих сварок. Коли дівчата вже закінчували школу, Василь захворів. Спочатку — ніби звичайна застуда, потім — лікарі, лікарні, тиша в домі. Він танув на очах. І Зоряна, мов тінь, бігала до нього: подавала воду, тримала за руку, сиділа поруч ночами.

— Тату, ти не хворій, добре? — просила вона.

— Доню, — відповідав тихо, — якби всі були такі добрі, як ти, то й не було б на світі зла.

Не стало Василя тихої осені. Після похорону дім ніби охолов. Олена ходила, як тінь, а Христина все частіше кидала злі слова:

— Нам тепер треба думати, що робити з хатою. Це ж мамина частина.

Зоряна зібрала речі мовчки.

— Я піду, — сказала просто. — Вам буде легше.

Ніхто не зупинив.

Вона закінчила училище, потім університет. Працювала багато, ночами — то на двох роботах, то на підробітках. Будувала своє життя — без сліз, без жалю. У тридцять мала все: роботу, невеличкий бізнес, і будинок — свій, новий, просторий.

І раптом — телефонний дзвінок.

— Зоряно? Це ти? — голос був слабкий, майже шепіт. — Це Олена…

— Я слухаю.

— Я… я сама. Христина поїхала за кордон, не дзвонить. Мене з хати вигнали…Бо Христина її продає, каже, що на чужині грошей треба. Я не маю куди йти.

Зоряна мовчала. У голові прокручувалися всі ті роки: сльози, холод, нерівність. Та десь глибоко — не озлоблення, а жаль.

Вона приїхала. Маленька хатина Олени стояла пусткою. На порозі — стара, змарніла жінка, ледве тримається на ногах. Побачивши Зоряну, заплакала:

— Я не мала рації… Ти мені пробач, дитино.

Зоряна підняла її торбинку, сказала просто:

— Їдьмо, мамо. Будете жити з нами, у мене місця всім вистачить.

Тепер вони жили удвох у Зоряниному будинку. Олена довго не могла звикнути: соромилась, дякувала за кожен кусень хліба. Але Зоряна не дорікала. Кожного вечора приносила чай і казала:

— Не дякуйте. Я просто роблю те, що мала б зробити.

Одного разу, коли вони сиділи біля вікна, Олена тихо прошепотіла:

— Ти мені не рідна, а рідніша за всіх.

Зоряна усміхнулася.

— Може, то тато так захотів, щоб я не залишила вас.

І в тому був сенс: часом життя вчить не помстою, а добром. Бо справжня сила не в тому, щоб пам’ятати образи, а в тому, щоб уміти простити.

Мораль: чужі діти не бувають чужими для серця, яке здатне любити. І навіть якщо колись тебе не прийняли, ти можеш стати тим, хто зрештою прийме.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.