Олена пригортала до себе сплячу семимісячну Софійку, відчуваючи, як камінь лежить на душі, а гарячі сльози безперервним потоком стікають по щоках, залишаючи солоні доріжки на її блідому обличчі.
Що тепер? Як жити далі? Куди йти?
На банківському рахунку — майже нуль, за спиною — зачинені двері, що ведуть у порожнечу.
Здавалося, що це якесь нереальне, недобре сновидіння, з якого неможливо прокинутися, але відчуття бетонної безнадії не відпускало.
Як Дмитро міг завдати такого неспокою, зрадивши не лише її, але й їхню крихітну доньку?
Чотири роки тому, коли вона познайомилася з Дмитром, її життя здавалося монотонним, але цілком контрольованим.
Двадцятирічна Олена працювала в престижному салоні майстром зачісок.
Її красива зовнішність — очі кольору неба, спадаючі світлі локони та витончена статура — незмінно привертала увагу.
Двадцятип’ятирічний Дмитро, який прийшов одного осіннього дня постригтися, не міг її не помітити.
Його перша, надто впевнена спроба швидко перевести ділові стосунки в особисті, отримала ввічливу, але рішучу відмову.
— Прошу вибачення, але внутрішні правила нашого закладу суворо забороняють особисте спілкування з клієнтами поза роботою. Будь ласка, розрахуйтеся на рецепції. Ми будемо раді бачити вас знову в нашій студії, — промовила Олена, демонструючи професійну, відчужену усмішку.
Дмитро не звик до відмов.
Він був єдиним сином у забезпеченій родині і користувався популярністю серед панянок, тому такий категоричний відступ від простої перукарки став для нього несподіваним викликом.
Вже наступного дня, після завершення робочої зміни, він чекав на Олену біля центрального входу в салон.
— Олено, добрий вечір. Я вирішив вас дочекатися. Ви виглядаєте такою втомленою, навіщо ж так поспішати?
— Вітаю, — відповіла вона, намагаючись бути люб’язною. — Вибачте, але мені потрібно встигнути на останній рейсовий автобус. Інакше я не дістануся додому.
— Я підвезу вас. Яка проблема?
— Ні, в жодному разі, дякую. До мого селища пів години їзди, і дорога там, м’яко кажучи, розбита.
— Сміливіше! Сідайте, — Дмитро театрально розчинив дверцята свого свіжого, блискучого “Hyundai”. — Обіцяю, я вас не ображу.
Олена ледь помітно посміхнулася.
— Я, власне, й не боюсь.
— От і чудово. До речі, мене звуть Дмитро, і, якщо ви не проти, давайте перейдемо на більш неформальне спілкування.
Олена не була дівчиною, яка просто знайомилася на вулиці чи в таких обставинах.
Однак, Дмитро випромінював доброзичливість і мав непереборну харизму.
Під час поїздки вона розповіла про своє складне дитинство. Її виховували батько та мачуха Ірина.
Рідна мати покинула їх, коли Оленці було всього три роки, і зникла в невідомому напрямку.
У мачухи Ірини вже були дві власні доньки, і, як неважко здогадатися, життя маленької Олени було наповнене постійними неспокоєм та важкою працею.
Коли батька не стало, мачуха великодушно дозволила дев’ятнадцятирічній пасербиці залишитися в будинку, але за умови, що Олена повністю і самостійно оплачуватиме всі комунальні послуги.
Дівчина була змушена погодитися, оскільки винаймати квартиру в місті було занадто дорого.
— Справді, — співчутливо промовив Дмитро, — тобі довелося нелегко. У мене все складалося значно простіше. Після закінчення університету батько переоформив на мене бабусину двокімнатну квартиру в центрі й одразу влаштував мене у свою компанію. Він керує великою будівельною фірмою, а я працюю в відділі закупівель. Моя зарплата цілком пристойна. Мої батьки вже давно розлучені. Мати — професор у галузі економіки й обожнює повчати мене життю.
Дмитро весело засміявся. У нього був щирий, відкритий, теплий сміх.
З того вечора вони почали зустрічатися щодня. Олена щиро закохалася без озирання, і Дмитро відповідав їй палкою взаємністю.
Однак, знайомство з його батьками не склалося, як вона очікувала.
Батько, Сергій Іванович, сприйняв появу Олени досить спокійно і навіть висловив радість. Але з матір’ю, Ніною Петрівною, все виявилося набагато складніше.
Ніна Петрівна була вкрай розчарована вибором сина. Під час першої зустрічі вона влаштувала Олені справжній перехресний допит про її сім’ю та походження.
Почуте її просто вразило. Свекруха навіть не намагалася приховати свого незадоволення.
— Дмитре, ти взагалі думаєш? Кого ти привів у цей будинок? — обурювалася Ніна Петрівна в гніві, коли Олена вийшла. — Вона ж ніхто і нізвідки! Мати втекла невідомо куди, виховувалася мачухою. Я просто здивована і розчарована! Ти перебрав стільки достойних кандидаток, і невже ця Олена — найкращий вибір для створення нашої сім’ї?
— Мамо, припини! — різко відповів Дмитро, відчуваючи, як його терпіння закінчується. — Олена — чудова, добра, вихована дівчина. Їй просто не пощастило з родиною.
— Так, і тому вона вирішила спіймати тебе на гачок, — саркастично зауважила Ніна Петрівна. — А що, це ж чудовий спосіб втекти від мачухи і переїхати у затишну, теплу, міську квартиру. Та ще й отримати у чоловіки хлопця з пристойної, інтелігентної родини.
— Усе, мамо, вистачить. Тема мого вибору закрита. Ми з Оленою одружимося, хочеш ти цього чи ні, — відрізав Дмитро, не давши матері можливості продовжити її гнівну тираду.
За два місяці після знайомства молоді люди одружилися, і Олена переїхала до чоловіка.
Її щастя не знало меж. З самого дитинства вона мріяла про власну, повноцінну сім’ю, де панує тепло і довіра.
Олена завжди прагнула створити ту атмосферу любові й затишку, якої її саму було позбавлено.
На жаль, через кілька місяців вона почала помічати в чоловікові те, що він так ретельно приховував до весілля.
Якось пізно вночі у їхні двері настирливо постукали. Олена трохи злякалася.
До Дмитра прийшло троє якихось чоловіків. Він вийшов з ними поговорити, а повернувся якийсь сумний, зачинивши за собою двері на всі замки.
— Дмитре, хто ці люди?! Що вони хотіли? — запитувала Олена, намагаючись оглянути його.
— Нічого не треба! — сказав чоловік. — Нікому про це не розповідай. Я сам розберуся зі своїми проблемами!
Дмитро був украй розлючений і наляканий. Олені стало не по собі — ніколи раніше вона не бачила його таким відстороненим.
Всю ніч вона не могла заплющити очей від хвилювання.
Вона сподівалася вранці поговорити з ним відверто, але Дмитро навідріз відмовився щось пояснювати і поспіхом поїхав на роботу.
Далі почали відбуватися ще дивніші речі. Чоловікові постійно телефонували вночі.
Дмитро став дратівливим, постійно його поганий настрій відображався на Олені, категорично відмовляючись пояснити хоча б щось.
До особистих проблем додалися й фінансові. Дмитрові різко скоротили заробітну плату, посилаючись на кризу в будівельній галузі.
Грошей ледь вистачало, щоб покрити комунальні послуги та купити продукти.
Олена була змушена працювати в салоні з ранку до пізнього вечора, намагаючись утримувати сімейний бюджет на плаву.
Одного вечора Олені зателефонувала Ніна Петрівна.
Раніше свекруха ніколи не дзвонила їй сама, і це здивувало Олену.
— Добрий день, — привіталася вона ввічливо, незважаючи на їхні натягнуті стосунки.
— Здрастуй, — сухо, майже вороже, відповіла Ніна Петрівна. — Я хочу тобі повідомити, що я в курсі твоїх постійних вечірніх зустрічей. Якщо ти думала, що твої таємні походеньки залишаться секретом, то ти глибоко помилилася.
— Про що ви говорите? — Олена була здивована.
— Сусіди мені доповіли, що до тебе постійно приходять якісь гості. Як можна бути такою? Ти потрапила в порядну родину, маєш чудового чоловіка. Хоча, з іншого боку, чого мені було очікувати? З самого початку було зрозуміло, хто ти насправді така.
Олена була в справжньому здивуванні від такої відвертої неправди.
— Знаєте, Ніно Петрівно, ви не маєте жодного права розмовляти зі мною в такому тоні! Мені нема за що виправдовуватися, оскільки я не винна. Але на вашому місці я б уважніше придивилася до того, що робить ваш власний син.
— Не смій вплутувати мого Дмитра у свої проблеми Інакше я йому все про тебе розповім! — казала свекруха.
— Давайте закінчимо цю розмову, — різко сказала Олена.
— Ти зовсім не ввічлива! — крикнула свекруха і кинула слухавку.
Коли Дмитро повернувся додому, Олена одразу ж переказала йому зміст їхньої розмови.
— Дмитре, я тебе щиро кохаю, — почала вона, намагаючись зберегти спокій, — але твоя мати звинувачує мене у всіх гріхах, а я навіть не можу виправдання знайти. Благаю, поясни, що відбувається? Це триває вже більше пів року, і мені недобре за наше спільне майбутнє, і за тебе.
— Пообіцяй мені, що ти мене не залишиш, — Дмитро несподівано заговорив спокійно і тихо. — Будь ласка, допоможи мені вибратися з цього. Я обіцяю, що після цього наше життя налагодиться. Даю тобі слово.
— Я не розумію, про що ти говориш? Що сталося?
Дмитро почав розповідати історію, від якої Олені стало недобре.
Виявилося, що він, ще будучи студентом, позичав гроші в знайомих своїх, бо хотів розкішного життя, адже гроші, які давали батьки, йому було мамло.
Борги накопичилися, сума тепер велика дуже, а взяти гроші йому немає де, щоб повернути і позбутися проблем.
Дмитро виглядав втомленим і дуже засмученим.
— Що ж нам тепер робити?! — ледь чутно прошепотіла Олена. — Може, звернешся до батьків? Ти ж їхній єдиний син, вони зобов’язані тобі допомогти!
— Ні-ні, до батьків не можна! Я продам свою машину, і завтра мені переведуть гроші. Якщо ти візьмеш на своє ім’я великий банківський кредит, то цих коштів вистачить, щоб розрахуватися з усіма. І тоді я тобі обіцяю, що більше не позичатиму грошей. Допоможи мені, Олено! Ти — моя єдина надія!
Олена пошкодувала коханого чоловіка. Їй було неймовірно сумно самій, але ще страшніше було залишити Дмитра наодинці з його проблемами.
— Добре, завтра я піду до банку, — погодилася вона, відчуваючи, як уся її рішучість тане. — Сподіваюся, мені схвалять потрібну суму. Але Дмитре, звідки ми візьмемо гроші, щоб покривати всі ці банківські платежі?
— Не хвилюйся! Мені запропонували дуже високооплачувану роботу вахтовим методом на віддалених об’єктах, де я зможу швидко заробити потрібну суму. Все буде добре, повір мені. Ми виберемося!
Його надто схвильований тон не вселяв довіри, але Олена лише покірно кивнула.
Хіба не кажуть, що справжнє кохання здатне подолати всі перешкоди?
Дмитро дотримав слова. Завдяки сумі від продажу автомобіля та кредиту, оформленого на ім’я Олени, їм вдалося розрахуватися з минулими кредиторами.
Чоловік почав працювати вахтовим методом: півтора місяці в роз’їздах, два тижні вдома. Сімейне життя почало налагоджуватися, і матеріальне становище сім’ї стабілізувалося.
Через півтора року Олена повідомила Дмитру радісну новину: вона чекає на дитину.
Дмитро був на сьомому небі від щастя.
Незабаром у пари народилася донька Софійка, і життя знову здавалося безхмарним та повним надій.
От тільки свекруха, Ніна Петрівна, повністю ігнорувала народження онучки. Вона приїхала лише на виписку з пологового будинку і, ледь глянувши на Софійку, презирливо промовила:
— Абсолютно не схожа на мого Дмитра. До чого б це?
— Ніно Петрівно, що ви говорите? Навіщо ви це робите? — лише й змогла вимовити Олена.
— Я звикла говорити те, що думаю. Чого і тобі раджу навчитися.
Більше свекруха не бачила онучку жодного разу.
Олені було дуже складно самій справлятися з новонародженою донькою, але допомоги чекати було нізвідки.
Дмитро вже через тиждень після виписки з пологового будинку поїхав на чергову вахту, пообіцявши незабаром повернутися і компенсувати свою відсутність.
Минув час, Софійці виповнилося вже сім місяців, коли раптом у двері подзвонили.
Олена здивувалася — вона не чекала гостей, до них взагалі рідко хто приходив.
Тоді вона ще не здогадувалася, що через п’ять хвилин її життя знову зробить незворотний поворот.
На порозі стояли двоє співробітників. Як виявилося, Дмитро близько року тому знову взяв величезний кредит під заставу їхньої спільної квартири, але жодного разу не погасив платежі.
Тепер, за рішенням суду, квартира переходила у власність банку і буде виставлена на термінові торги.
Олена миттєво засмутилася, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
— Цього не може бути! Ви, напевно, помиляєтеся!
— Дівчино, щиро вам співчуваю. Зв’яжіться зі своїм чоловіком, нехай він негайно вирішує цю проблему. Але квартиру необхідно звільнити у найкоротші терміни. На жаль, це наша робота. Я багато років тому сама була в подібній ситуації, тому я розумію ваш стан, – сказала жінка, яка тримала в руках документи.
Співробітники пішли, а Олена підійшла до дитячого ліжечка.
Софійка мирно спала. Олена тремтячими руками набрала номер чоловіка і розповіла йому все:
— Дмитре, як це сталося? Звідки взявся ще один кредит?! Ти можеш негайно приїхати? Нам із Софійкою наказали звільнити житло!
— Олено, тут така річ. Ти мене не чекай. Я не приїду. Вибач, що так вийшло з квартирою, але тобі краще повернутися до будинку мачухи. Я зустрів іншу і хочу нарешті почати своє життя з чистого аркуша. На розлучення я подам сам, і аліменти обов’язково буду платити, як тільки розберуся зі своїми фінансами. Не ображайся, якщо щось було не так, — його голос був відстороненим і холодним, наче він говорив про погоду.
— Це якийсь жарт, так? — ледь чутно вимовила Олена, не вірячи власним вухам.
— Поцілуй від мене Софійку, — відповів чоловік і тут же поклав слухавку.
У цей момент Софійка прокинулася і почала голосно плакати. Олена міцно пригорнула доньку до себе, ледве стримуючи сльози, які виривалися з глибини душі.
Вона не мала жодного уявлення, що робити далі.
Мачуха Ірина вже давно дала їй зрозуміти, що жити в її будинку Олена після весілля не зможе, оскільки більше не має до цієї нерухомості жодного стосунку.
Куди тепер іти — Олена абсолютно не знала.
Олена проплакала до пізнього вечора, поки знесилення не змусило її взяти себе в руки.
Вона відкрила сайт оголошень про оренду житла. Їй вдалося заощадити невелику суму з декретних виплат, і цього вистачило на те, щоб винайняти крихітну, комірчину кімнату у комунальній квартирі, сплативши за два місяці наперед.
Через два дні Олена разом із Софійкою переїхала у нове житло. Це було справжнє пекло.
Сусіди пули галасливі, постійно влаштовували гучні застілля.
Олена боялася зайвий раз навіть вийти зі своєї кімнати у спільний коридор.
Дитячих соціальних виплат ледве вистачало, щоб купити необхідне для Софійки.
Повернутися на роботу Олена не могла, оскільки залишити дитину було ні з ким.
Аліменти колишній чоловік платити не поспішав, оскільки офіційно, як виявилося, він ніде не був працевлаштований.
Олені здавалося, що цей нескінченний смуток не закінчиться ніколи.
Життя безтурботне було зруйноване безповоротно, і тільки усмішка доньки, її теплі обійми, не дозволяли матері здатися і зневіритися.
Минуло довгих шість місяців. Олена з Софійкою вийшли на прогулянку до маленького, занедбаного парку біля її нового житла.
Настала весна. Здавалося, що все навколо оживає, наповнюючись новими силами, і лише життя молодої мами ставало з кожним днем усе гіршим і важчим.
Раптом звідкись пролунав знайомий, різкий голос.
— Олено, доброго дня. Я б ніколи не подумала, що ти тут.
За метр від неї стояла Ніна Петрівна.
Олена, незважаючи на минулі образи, була настільки рада зустріти хоч якусь знайому людину, що, не контролюючи емоцій, кинулася їй на шию і голосно заплакала.
Через мить, усвідомивши свій нетактовний вчинок, Олена відсахнулася від свекрухи, охоплена соромом.
— Пробачте мені, будь ласка, Ніно Петрівно. Я випадково, я не хотіла цього. Просто я так давно не бачила нікого знайомого.
Ніна Петрівна сумно подивилася на Олену. У її очах не було й сліду колишньої зневаги чи злості, лише глибока, щира втома.
— Це ти мене пробач, дівчино, — з гіркотою відповіла свекруха. — Чому ж ти нікому не розповіла, що витворяє мій син? Чому мовчала про ті його борги? Я навіть уявити не могла, що виховала такого безвідповідального чоловіка.
— Дмитро благав нікому не говорити. Я дотримувалася обіцянки.
— Я лише два тижні тому дізналася абсолютно все. Про його останні борги, про те, що він пропустив усі судові засідання, про ваше розлучення і про те, що бабусиної квартири більше не існує. Я досі не можу повірити, як він міг так учинити.
Голос свекрухи затремтів від прихованих емоцій.
У цей момент у візочку прокинулася Софійка і потягнула маленькі ручки до Олени.
Ніна Петрівна подивилася на онучку з несподіваною, глибокою ніжністю.
— Така ж красива, як ти. І як мій Дмитро, коли був маленьким, — тихо промовила вона. — Можна мені трохи погуляти з онучкою?
— Звичайно, навіщо ви питаєте, — зі сльозами на очах сказала Олена.
— А ти негайно йди і збирай свої речі. Сьогодні ж ви переїжджаєте жити до мене, — беззаперечно заявила Ніна Петрівна. — І навіть не думай зі мною сперечатися. У мене велика, порожня квартира, і тепер там буде порядок і дитячий сміх.
Олена не очікувала такого і міцно обійняла свекруху.
— Я навіть не знаю, як я можу вас віддячити.
— Це я маю бути тобі вдячна, що ти дозволяєш мені хоч якось спокутувати мою провину перед тобою і онукою. А тепер біжи і збирай речі. Настав час їхати додому.
Ніна Петрівна виявилася не просто чудовою, а надзвичайно турботливою бабусею. Вона не лише оточила Софійку теплом, а й забезпечила Олену підтримкою, якої їй так бракувало.
Вона знайшла Олені віддалену роботу помічником адміністратора в її університеті, щоб та могла працювати вдома, а сама проводила весь час із онукою.
Ніна Петрівна постійно повторювала, що відчуває величезну провину за свої минулі упередження та несправедливі слова.
Вона зізналася, що її неприязнь до Олени була спровокована страхом втратити сина, і цей страх спотворив її судження.
Через рік Олена, відновивши фінансову стабільність і набравшись сил, повернулася на роботу в салон, а Софійка пішла до дитячого садка.
Дмитро, після всіх своїх походеньок, так і не надіслав жодних аліментів.
Він надіслав єдиного листа, в якому написав, що його нове життя виявилося не таким чистим, як він очікував, і що він постійно ховається від старих боргів.
Софійка зростала, а стосунки між Оленою та Ніною Петрівною перетворилися на міцний, родинний зв’язок.
Вони стали справжніми подругами, об’єднаними спільною любов’ю до дівчинки.
Через пару років Олена зустріла чоловіка — Ігоря. Він був будівельником, який мав власний, невеликий, але стабільний бізнес.
Ігор був чоловіком, що цінував тишу, порядок і затишок. Він відразу прийняв Софійку як рідну доньку.
Їхнє знайомство було поступовим, обережним, спокійним, але з глибокою, взаємною повагою, яка була для Олени ціннішою за будь-який вогонь.
Коли вони вирішили одружитися, Ніна Петрівна посіла найпочесніше місце за столом з боку нареченої.
Вона вже не була владною професоркою, а просто люблячою бабусею і відданою подругою
Під час весільного тосту Ніна Петрівна, зі сльозами на очах, сказала:
— Життя має дивовижний спосіб виправляти помилки, навіть ті, які здаються непоправними. Моя найбільша помилка полягала в тому, що я судила людину не за її серцем, а за її походженням. Олена, ти — найкраще, що трапилося в моєму. Ви знайшли справжню сім’ю, і я щаслива бути її частиною.
Олена, обіймаючи Ігоря і тримаючи за руку Ніну Петрівну, дивилася на свою доньку, яка весело танцювала у святковому залі.
Вона розуміла, що життя, зруйноване зрадою, було відновлено на набагато міцнішому фундаменті — на повазі, чесності та силі жіночої підтримки, незалежно від того, де закінчується біологічна родина і починається та, яку обираєш сам.
А ви б могли пробачити такий вчинок свекрухи, яка відразу не прийняла невістку в свій дім, а так недобре ставилася до неї чимало часу? Хіба таке пробачається?
Фото ілюстративне.
