Олександрі було всього 42, коли життя підкосило її, мов буря молоде дерево. Раптово не стало її чоловіка, і це стало для неї таким потрясінням,, що світ потемнів. Він був її опора, її спокій. Усе життя — на його плечах. Вона ж — мама, господиня, берегиня дому. І ось залишилась удова з трьома дітьми, старшій — двадцять, середній — сімнадцять, молодшій — чотирнадцять.
— Доню, — сказала мама, — не журися так. Ти ще молода, ще життя попереду. Їдь кудись на заробітки, я з дітьми впораюся.
Олександра не знала, що має відповісти. Вона ніколи не працювала — чоловік не дозволяв: «Твоя робота — дім». І тепер, коли дому стало надто багато, вона не знала, з чого почати. Та доля сама підкинула шлях: сусідка Галя, що вже кілька років їздила в Італію, сказала:
— Олександро, не бійся. Я тебе заберу до себе. Є одна сеньйора, старенька, добра, треба доглядати, якраз шукають людину.
— Але ж я не знаю мови, — знітилася Олександра.
На це сусідка тільки розсміялася:
— А ти думаєш, що хтось знає хто їде? Я теж жодного слова не розуміла, але з часом навчилася.
І ось одного осіннього ранку Олександра стояла на вокзалі з валізою, з фотографією дітей у кишені й зі сльозами, що палили щоки.
Італія зустріла її сонцем і запахом кави. Сеньйора Анна виявилася доброю, але примхливою старенькою. А от її син — сивочолий, але статний Лучано — з першого дня не зводив очей з українки.
— Ви маєте добре серце, синьйора Сандра, — казав він ламаною англійською. — Моя мама вас любить. І я теж.
Вона лише зніяковіло посміхалась. Він був на двадцять років старший, заможний і самотній. Вона — вдова, яка прийшла сюди не за любов’ю, а за копійкою.
Лучано наполягав, щоб вона не виснажувалася.
— Не треба працювати так тяжко, я заплачу більше.
Домовились на тисячу, а він давав півтори. І ще дарував квіти — нечасто, але щиро, як чоловік, який забув, що таке турбота.
Минали роки.
Діти підросли ще більше, стали зовсім дорослими. Олександра з кожним роком ставала впевненішою. Вона навчилася всьому — мові, роботі, самостійності. Вона збудувала хату вдома, старшій дочці купила квартиру, ще двоє чекали своєї черги.
Лучано весь цей час був поруч. Не вимагав нічого, просто був. Коли його мама Анна відійшла у вічність, він сказав:
— Тепер я зовсім сам. Але коли ти поруч — я не відчуваю старості.
І тоді, коли їй виповнилося п’ятдесят два, він зробив пропозицію. Вона здивувалася.
— Лучано, ти ж знаєш, ми з тобою… ми друзі.
— Я знаю. Але я хочу, щоб ти мала захист. І щоб твої діти мали все, що їм потрібно. Якщо ти станеш моєю дружиною — я куплю ще дві квартири твоїм дітям.
Ці слова осіли в ній важко. Вона довго не спала ночами. «За що я виходжу заміж? За безпеку? За вдячність?» — питала себе.
Коли вона запросила маму й дочок у Італію, ті приїхали з хвилюванням.
У вітальні стояв Лучано — підтягнутий, елегантний, із м’якими очима, що випромінювали повагу.
— Мамо, — почала Олександра тихо, — я хочу, щоб ви знали. Ми з Лучано вирішили одружитися.
Мати знітилася.
— Доню… навіщо тобі це? Він же, як твій тато! Ну, старший, розумієш? Що люди скажуть?
— Люди не жили мого життя, — відповіла Саша. — Вони не знають, як важко бути самій.
Дочки мовчали. Лише старша, Олена, зітхнула:
— Мам, якщо ти щаслива, ми з тобою.
А середня додала жартома:
— І квартири не забудь, — і всі засміялися крізь напруження.
Весілля було тихе — без гостей, без сукні з фатою. Вона просто вдягнула світлу сукню, а він подарував їй перстень із маленьким камінчиком.
— Це не діамант, — усміхнувся, — але щирий, як моє серце.
Вона дивилася на нього й думала:
«Може, це не любов у звичному сенсі. Але це — спокій, повага і доброта. І, можливо, саме це мені потрібно».
Минуло кілька років. Діти облаштувалися, мама вже не могла ходити, але гордилася донькою.
— Бачиш, доню, я тоді не розуміла тебе, — сказала вона по відеозв’язку. — А тепер бачу — ти мудро зробила. Бо жінці треба мати не тільки чоловіка, а й опору.
Олександра посміхнулася крізь сльози. Вона дивилася у вікно, де за терасою цвіли лимони, і думала, що життя — дивна річ. Колись вона їхала сюди бідною вдовою, а тепер має все: спокій, дім, повагу.
Любов прийшла до неї не з пристрастю, а з ніжністю й вдячністю.
І, може, саме так і повинно бути: спершу ми шукаємо, хто нас кохатиме, а з часом — хто нас зрозуміє.
Іноді другий шанс приходить не тоді, коли чекаєш, і не у тій формі, якої прагнеш. Але якщо серце відкрите, доля знайде спосіб подякувати за твою мужність пережити біль і знову почати жити.
Дітей Олександра забезпечила, саме за цим вона і їхала в Італію. Та й собі забезпечила безбідну старість. А любов, різниця у віці в 20 років — не такі вже й важливі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
