Ніна сіла на край ліжка і глянула на своє відображення у дзеркалі.
Їй було 63 роки, а її лице було вкрите тонкими зморшками, які кожен рік ставали все глибшими. Жінка мимоволі торкнулася пальцями однієї з них, згадуючи, як колись вона сміялася разом з дітьми, а тепер їй майже не вистачало сил для простого посмішки.
— Коли це все закінчиться? — тихо промовила вона, дивлячись в порожнечу перед собою. Вона хвилювалася за своїх дітей і родину.
Так склалося, що навесні 2022 року Ніна залишила рідну Україну і поїхала до Італії.
Спочатку вона намагалася не думати про те, що їй довелося залишити свою землю, свій дім, налаштовувалася на те, що це буде тимчасово.
Всі її сили йшли на те, щоб працювати в маленькому кафе в Римі, за якихось 5 євро на годину. Це було важко, дуже важко для неї, адже чужа країна, інші люди, мова чужа.
Ніна часто відчувала втому, самопочуття дуже підводило її — її здоров’я вже не було таким, яким воно було багато років тому.
Але вона працювала, бо не могла просто опустити руки, бо в неї двоє синів. Тому й поїхала: їй здавалося, що це її обов’язок.
Сини Ніни, Андрій і Сергій, мріяли про стабільне життя, але на сьогоднішній день це стало неможливим.
Вони не могли знайти хорошу роботу, не могли прогодувати свої сім’ї самі. Обидва були змушені залишити свої міста і оселитися в маленьких містечках, де за мінімальну зарплату працювали на будівництвах.
Вони не мали змоги забезпечити навіть елементарні потреби своїх дітей, не кажучи вже про щось більше.
Ніна вирішила, що поїде до Італії, аби заробити хоч трохи грошей, щоб підтримати своїх синів і онуків. Вона розуміла, що сама вже не може зробити багато, але для неї було важливо зробити хоча б це — допомогти родині пережити цей важкий час.
Італія здалася їй втіхою на якийсь час. Тут було тихо, спокійно. Ніна знайшла роботу в маленькому кафе в одному з районів Риму, і хоча її здоров’я не дозволяло працювати на повну силу, вона намагалася заробити, як могла.
Мати думала про сина Андрія, який так часто телефонував, просячи про допомогу, про Сергія, який, здавалося, скоро втратить роботу ту, що мав.
Ніна добре пам’ятає момент, коли вона прощалася з родиною. Сергій та Андрій довго не могли зрозуміти її рішення.
— Мамо, ну чому ти не можеш залишитися тут, з нами? — повторював Андрій, його голос був сповнений смутку. — Ти немолода, роки вже не ті і сил тих, що колись, вже не має!
Ніна відвела обличчя, намагаючись приховати сльози.
— Я мушу поїхати, бо за кордоном я хоча б можу заробити, — сказала вона.
Вона поїхала, намагаючись вірити, що її від’їзд був правильним кроком, хоча душа відчувала смуток від того, що вона лишала свою родину.
Італія не була для Ніни місцем, де вона могла б знайти спокій. Перші місяці роботи були найтяжчими: робота по 10 годин на ногах, зранку до вечора, холодні ночі в маленькій кімнаті в готелі, де вона не могла нормально спати через недобрі думки.
Але все це не здавалося важливим, коли думки були про її синів.
Італія стала тимчасовим притулком, але Ніна все більше сумувала за домом. Час від часу вона отримувала від синів повідомлення або дзвінки.
Андрій розповідав, як важко забезпечити дітей, а Сергій повідомляв про нові труднощі на роботі.
— Мамо, повернись, — просив Андрій. Давай ти повернешся, а ми якось і самі впораємось. Ти ж маєш про себе подумати.
Кожного разу, коли вона чула це, Ніна відчувала смуток. Вона все ще була матір’ю, яка не могла залишити своїх дітей у біді, і навіть коли сама не мала вже сил, вона знала, що має дітям допомогти, заробити для них, поки ще може.
І ось, нещодавно, її родичі почали сперечатися з нею через її вибір. Вони вважали, що Ніна повинна повернутися додому, а не важко працювати за кордоном.
Вони обурювалися тим, що вона перестала думати про себе і піклуватися про своє самопочуття. Вони вважали, що вона вже мала право на відпочинок, а не на постійну роботу в чужій країні.
Ніна вирішила, що їй потрібен час, щоб подумати. Вона поїхала до Італії, щоб допомогти своїй родині, але розуміла, що в такі роки це вже не під силу їй, бо працювати за кордоном важче, ніж вона думала.
Мати відчувала, як її самопочуття погіршується. Вона почала сумніватися в правильності свого рішення.
Що тепер робити? Повертатися додому і все залишити, чи залишатися тут і працювати до кінця? Вона не знала.
Ніна не знала, що робити. Їй було важко через розчарування рідних. І в той же час, вона не могла залишити своїх синів у біді.
Вона продовжувала працювати, збирати гроші, сподіваючись, що зможе допомогти, і що весна принесе з собою надію на краще.
Але вона знала одне: для неї головне залишитися матір’ю. І хоч би яким важким було її рішення, вона прагнула, щоб її діти мали шанс на краще майбутнє, навіть якщо це коштувало її багато, навіть якщо це означало, що вона залишалася далеко від дому.
Але чи правильно це?
Фото ілюстративне.
