fbpx

Коли Ніна та Микола ще в студентські роки, на самому початку дев’яностих, з’їхалися і стали жити разом, цивільні шлюби вже нікого не дивували. Тільки мама Ніни була незадоволена. – Якось не по-людськи у вас, дочко, – зітхала вона. – Не зрозумієш, чи то він тобі чоловік, чи хто? А дитина у вас з’явиться, що тоді? Але хто ж в таких справах слухає маму. Минав час, пролетіли роки. Вони стали на ноги: машина, квартира своя. Грати весілля ніби соромно вже. Ніна якось віддалилася від рідних. А несподівано її зустріла подруга Галина в універмазі. З сумними очима розповіла Ніна, як змінилося її життя

Коли Ніна та Микола ще в студентські роки, на самому початку дев’яностих, з’їхалися і стали жити разом, цивільні шлюби вже нікого не дивували на той час. Тільки мама Ніни була незадоволена.

– Якось це не по-людськи у вас, дочко, – зітхала вона. – Не зрозумієш, чи то він тобі чоловік, то чи що? А дитина у вас з’явиться, що тоді?

Але хто ж в таких справах слухає маму. До того ж Ніна була щиро впевнена, що весілля буде – але все у свій час. Та й Микола говорив всім, мовляв, не бійтеся, весілля буде. Дайте термін, встанемо на ноги – тоді відгуляємо. А з дітьми ми поки не поспішаємо.

Минали роки. Напівголодне студентське життя залишилося в минулому. Ніна з Миколою одягнулися гарно, з’їздили за кордон, купили машину.

Переїхали в свою новеньку двокімнатну квартиру. Загалом, що називається, встали на ноги.

Тільки Ніна чомусь все частіше замислювалася і сумувала.

– Ти чого така? – запитала її одного разу прямо подруга Галина. – Адже все у тебе є. Квартира, добре оплачувана робота, коханий чоловік.

– Ех, – зітхнула Ніна. – Справа в тому, що як раз чоловіка-то і немає. Офіційного. Ми ж не є зареєстрували свій шлюб, просто разом живемо, виходить. А мені 28 років. Я дитини хочу, хочу бути мамою.

– Так народжуй, звичайно! Микола, я думаю, не проти. Так?

– Микола, звичайно, не проти. Але, розумієш, народжувати не в шлюбі я не буду. Не хочу. А Микола щось зовсім мовчить. Тобто про весілля тепер навіть не заїкається. Я розумію, на сьомому році спільного життя святкувати весілля смішно, але тим не менше якось узаконити стосунки перед народженням дитини треба обов’язково, як на мене.

– Так скажи йому прямо! – здивувалася подруга. – Мовляв, давай одружуватися і планувати дитини.

– Ні, одруження – справа добровільна. Вмовляти я не буду. Микола повинен сам прийняти рішення, зробити пропозицію і так далі. Щоб ніколи ніхто не міг сказати, що я його на собі одружила. Або, ще того гірше, одружилися через живіт.

– Як в кіно, так? – глузливо запитала Галина. – Ресторан, кільце, так? Щось ти дуже мудре говориш, Ніно. А я ось своєму Сергієві прямо сказала, що давай одружимося, бо я чекаю дитя. І якби я так йому не сказала, то б дося ми ще не були одружені. Хоча зараз живемо щасливо, ні про що не шкодуємо. Даремно ти так.

– Може бути і дарма, – зітхнула Ніна. – Але це не мій метод. Я буду чекати серйозного рішення і усвідомленої пропозиції від Миколи.

– Чекати-то можна, але треба ж щось і робити! – вигукнула Галина. – Поговорити з ним якось тактовно. Натякнути. Подруг підключити. Родичів. Час спливає швидко, роки минають.

І робота закипіла. Подруги склали графік річниць своїх власних весіль – у кого «рожеве», у кого «ситцеве», у кого «порцелянове» – і старанно запрошували Миколу відзначати подібні торжества. В ході свята обов’язково згадували романтичні моменти сватання, багатозначно дивлячись на Миколу.

– Здорово, – щиро говорив Микола. – Вітаю від щирого серця! Радощів вам та любові! Ми теж вже який рік живемо, Ніно? Боже мій, ось час летить, зараз би теж відзначали! А восьмий рік – це яке весілля, ха-ха?

Микола приходив в гості в сім’ї з дітьми, і проінструктовані чоловіки подруг вели ніби як ні до чого не зобов’язуючі бесіди на тему «як же чудово бути батьком». Микола із задоволенням дивився на чужі дружні сім’ї, маленьких веселих діток, чарівних дочок і розумненьких першокласників, але потрібних усім висновків чомусь не робив, проявляючи крайню ступінь нетямущих:

– Одружуватися? Ну не знаю. Нам і так добре. Стільки років прожили і зараз гулянку влаштовувати? Смішно навіть – я що, хлопчисько сімнадцятирічний, на коліна в ресторані падати? Дитина з’явиться – зареєструємося без проблем, а просто так – і сенсу немає. Та й Ніні напевно це не треба. Вона ж мовчить.

Микола ніяк не розумів натяків, Ніна не хотіла «вмовляти» і розмовляти безпосередньо, і самі ініціативні подруги скоро визнали ситуацію безнадійною.

Час потік далі. Події змінювали один одного, як у калейдоскопі. Згодом Ніна якось віддалилася від подруг, і новини про їхню сім’ю стали надходити нерегулярно і з запізненням.

Якось зимовим вечором Галина зіткнулася з Ніною в універмазі.

– Ой, як добре, що я тебе зустріла, – защебетала Галина. – Дзвоню тобі, а ніхто не відповідає. Ти номер змінила, чи що? У нас же кругла дата випуску в цьому році. Ви з Миколою йдете чи ні?

– З Миколою я вже нікуди не йду, – просто і сумно сказала Ніна. – Ми розійшлися. Хоча – що означає розійшлися, ми ж адже і одружені не були.

– Вибач. Я не знала, – пригнічено сказала Галина. – Підемо, посидимо кудись?

– Та нічого страшного. Це життя, – сумно розповідала Ніна за столиком в кафе, помішуючи ложечкою остиглий чай. – Хоча, звичайно, як сніг на голову. Швидко все вирішилося, буквально протягом тижня. Виявляється, якась лаборантка там чекала дитину. Він батько. Мене перед фактом поставив – йду, вибач. Тут же заяву подали вони, наскільки я знаю, розписалися, восени чекають дитину. Микола молодець, ділити зі мною нічим не став, пішов буквально в чому стояв. Ну а я тепер починаю все спочатку.

Я сама в усьому винна, думаю, потрібно було народжувати, зараз хоча б дитина була. Так я і не зрозуміла – була я заміжня чи ні. Ну та що тепер. Гаразд, піду я.

Галина зі співчуттям дивилася вслід своїй подрузі, сама в усьому винна, що тут сказати.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

You cannot copy content of this page