fbpx
Життєві історії
Коли не стало Віри Олексіївни, з’ясувалося, що вона заповіт на Оленку залишила. Але дівчина не могла прийняти такого щедрого подарунка. Вона відмовилася – на користь її дітей

Віра Олексіївна – літня жінка, яка залишилася на схилі літ одна. Чоловіка давно не стало, а діти давно розлетілися і живуть в різних містах. Приїжджають дуже рідко, інколи телефонують, тоді Віра Олексіївна почувається найщасливішою. Хоч голос рідний почути, та й то добре.

А в гості не приїжджали – далеко, дорого, ніколи. І до себе не кликали, бо кожен має своє життя. Так і жила літня жінка одна в трикімнатній квартирі.

Поки на своїх ногах пересувалася, ще нічого, а як лягла, зовсім сумно їй стало. Єдина відрада – соцпрацівники, які хоч і ненадовго, але складали їй компанію, ділилися новинами. І сусіди зрідка навідувалися, але тільки душу ятрили обурення з приводу невдячних нащадків.

Коли приїхав онук Вадим, Віра Олексіївна світилася від щастя, не залишили на самоті решту днів доживати. А Вадим походив по квартирі, позаглядав у всі кути. А потім сказав, що залишитися ніяк не може, тому пропонує бабусі переїхати в пансіонат для літніх людей.

Віра Олексіївна сказала, що нікуди не поїде.

– Ну раз ти так вирішила, тоді я привезу нотаріуса, оформиш на мене даровану на квартиру, і я доглядальницю для тебе найму. Хоч не одна будеш.

– Навіщо дарчу? Я заповіт на тебе напишу.

– Бо я свої гроші в це вкладатиму, бабусю. З’являться потім родички заповіт заперечувати і що мені робити? А так за договором дарування ця квартира одразу мені перейде.

Віра Олексіївна була дуже розчарована, але сперечатися з онуком не стала. Їй яка різниця, кому квартира дістанеться? А Вадим хоч і по-своєму, але все ж таки турботу виявив. Єдиний, кому доля старої людини виявилася небайдужою.

Наступного дня приїхав нотаріус, договір підписали та довіреність на реєстрацію, і Вадим зайнявся пошуками доглядальниці. Поспішав, бо треба було повертатися додому – робота, сім’я. Привів дівчину молоду зовсім, визначив її в сусідню кімнату, а Вірі Олексіївні повідомив, що дівчина ця не цілий день буде з нею перебувати, бо вчиться в університеті.

– У мене медичної освіти немає, але я за своєю прабабусею довго доглядала, так що впораюся, ви не переживайте, – сказала дівчина.

– Разом справлятимемося, – заспокоїла дівчину бабуся.

Вадим видав дівчинці інструкції та поїхав. Дні потекли своєю чергою, але життя бабусі кардинально змінилося. Оленка дбала про неї так, ніби рідну людину доглядала.

І господарювала, порядок підтримувала. І ночами біля ліжка своєю підопічною сиділа, книжки читала, годувала, історії веселі розповідала, щоб Віра Олексіївна зневірялася. Від такої турботи та здоров’я на поправку пішло.

Через три місяці бабуся почала сама, без сторонньої допомоги на ліжку сідати. Ще через стільки ж за допомогою ходунків вперше за довгий час зробила кілька кроків. Радості Оленки не було меж, а вже як сама Віра Олексіївна раділа — не передати.

Якоїсь миті вона помітила, що Оленка аж надто тиха стала. Говорить, що все добре, але по очах видно, що щось трапилося.

– Оленка, розповідай, що сталося.

– Розумієте… – зам’ялася Оленка. – Я, мабуть, більше не зможу вам допомагати.

– Чому?

– У мене ж стипендія невелика, і батьки ще трохи присилали грошей, щоб квартиру можна було оплачувати, а тепер тато з роботи звільнився.

– Почекай, – нерозумно замотала головою Віра Олексіївна. – Яку квартиру оплачувати?

– Ну, не зовсім квартиру, а кімнату, де живу. Вадим Романович суворо заборонив вам це розповідати, щоб не хвилювати…

Віра Олексіївна не знала, що й сказати. Жодних грошей за свою роботу Оленка від Вадима в очі не бачила. Навпаки, вона раз на місяць справно перераховувала йому дві тисячі гривень за найм кімнати. І комунальні все сама оплачувала із тих грошей, які батьки їй надсилали.

Та ще продукти на двох та пігулки всі для Віра Олексіївна за свій рахунок купувала. Домовленість у них із Вадимом така була – університет за два кроки від будинку, на проїзд витрачатися не треба. Зручно і начебто навіть дешевше вийшло.

Бабуся вухам своїм повірити не могла. Оленка ж ні копієчки собі з її пенсії не взяла. Ні разу не попросила ні про що. А Вадим з того часу тільки дзвонив зрідка і про здоров’я справлявся.

– Загалом так, люба моя. Нікуди ти не з’їжджаєш, з цього дня нікому й нічого не платиш, а гроші я тобі поверну все, у мене заощадження є.

– Не треба нічого повертати, – благала Оленка.

– Треба, дівчинко. Так буде чесно. Сором-то який…

Грошей Оленка у Віри Олексіївни так і не взяла, але старенька знайшла їм інше застосування – вона найняла юриста, який допоміг через суд домогтися визнання договору дарування квартири недійсним.

Вадим забрався додому, сказав, що не хоче знати бабусю. А Оленка таки з’їхала. Почувала вона себе після цього страшенно ніяково і боялася, що родичі Віри Олексіївни її після такого спокою не дадуть. Сумно, звичайно, було таку чудову компаньйонку втрачати, але старенька відмовляти Оленку не стала.

– Знаєш, ти мені за ці місяці рідніша за рідних людей стала, – усміхнулася гірко, спостерігаючи за тим, як дівчинка збирає свої речі.

– Я до вас в гості буду приходити, можна?

– Ну звичайно.

Коли не стало Віри Олексіївни, з’ясувалося, що вона заповіт на Оленку залишила. Але дівчина не могла прийняти такого щедрого подарунка. Вона відмовилася – на користь дітей Віри Олексіївни, які згадали про матір, коли мова зайшла про спадщину. Вона просто написала відмову і зникла з їхнього життя – хай розбираються між собою.

Побажала тільки їм у думках, щоб на старості років знайшлася людина, яка по доброті душевну склянку води подасть і за руку потримає, коли буде потрібно. Адже щастя не в грошах і не в майні, а в рідних людях. Дивно, коли при живих родичах чужі стають ріднішими за рідних.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page