Я стала дружиною рано, вийшла заміж ще в молоді роки і одразу потрапила в невістки.
Життя під одним дахом із батьками чоловіка, скажу прямо, було для мене зовсім не святом і не медом, хоча сам мій чоловік, Віктор, завжди був доброю, лагідною людиною.
Він не бажав покидати батьківський дім, постійно повторюючи, що у нас немає коштів на окреме житло.
Коли мені виповнилося двадцять один рік, я вперше відчула радість материнства — на світ з’явилася моя маленька донечка, Дарина.
А через два з половиною роки нашу родину поповнив синочок, Роман.
Мої свекри ніколи не виявляли бажання допомагати нам.
Мати чоловіка, Тамара Степанівна, жодного разу не взяла дітей на руки, навіть якщо вони голосно плакали.
Вона ніколи не пропонувала своєї допомоги.
Жодного разу свекруха не насипала онукам їсти з нашого спільного столу. Зі свекром вони майже одразу почали харчуватися окремо від нас.
Вони тримали велике господарство: корову, свиней, мали стабільний дохід, але абсолютно всі гроші та надлишки продуктів віддавали своїй дочці, Зої, яка мешкала зі своїм чоловіком у сусідньому селі.
Тим часом, у моєму батьківському домі залишилася моя сестра, Людмила.
Хоча наша родинна хата була досить старою і потребувала ремонту, вони зробили там чудові перетворення.
Вони провели воду до будинку, поставили гарний, міцний паркан і звели великий хлів та літню кухню.
І що важливо — все це робилося на пенсії батьків та за гроші, які мама заробляла, працюючи навіть на пенсії.
Фактично, батьки вкладали весь свій заробіток і всі сили у поліпшення цього обійстя.
Так ми і жили у двох абсолютно різних світах: я у свекрів, які ставилися до нас холодно і байдуже, і моя сестра Людмила — з батьками, які у всьому її підтримували і допомагали її сім’ї.
Роки, на жаль, пролетіли дуже швидко.
Мої діти, Дарина і Роман, вже закінчили школу. А наші батьки почали старіти.
Мама стала часто нездужати, і за нею доглядала Людмила.
Коли мами не стало, дуже ослаб і наш тато. Його також доглядала моя сестра.
Вона виконала свій дочірній обов’язок до кінця. А потім тато пішов слідом за мамою.
Після прощання, коли ми ще не встигли оговтатися від втрати, Людмила прийшла до мене з прямою розмовою.
Вона відверто сказала, що хоче оформити батьківське обійстя лише на себе.
Вона натякнула, що я повинна написати відмову від своєї частини спадщини. Її аргументом був догляд за батьками та вкладені ними гроші у будинок.
Я, завжди поступлива і завжди совісна, наступного дня пішла до селищної ради.
Я без вагань і без роздумів у секретаря написала ту відмову.
Мені здавалося, що я чиню правильно, що саме так диктує совість, адже Людмила дійсно доглядала їх в останні роки, коли я жила далеко, у постійних конфліктах зі свекрами.
Минають роки, а я досі не можу пробачити собі той вчинок. Я шкодую про своє рішення щодня, адже я залишилася ні з чим.
Я досі мешкаю у будинку Тамари Степанівни, але у неї є ще донька, Зоя, і зовсім незрозуміло, кому дійсно дістанеться ця хата.
Я не маю жодних прав на неї, як не мала їх, так і не маю.
А моя сестра Людмила живе у чудовому, відремонтованому обійсті, тримає гарне господарство.
Я шкодую, що написала ту відмову. Треба було вимагати поділу того будинку.
Я розумію, що сестра доглядала батьків, але ж вона з родиною завжди жила у їхньому обійсті, і це був її дочірній обов’язок.
А батьки теж вкладали у свою хату значні гроші зі своїх пенсій. Це ж було і моє житло теж, моя частка!
І, до речі, Людмила оформила на себе не лише хату, але й маминий земельний пай.
Тепер вона щороку отримує на нього 15 тисяч гривень доходу, а в цьому році кажуть, що будуть давати 25 тисяч гривень за пай.
Я б теж могла б мати частину доходу з того, та сестра ні копійки не дає ні мені, ні моїм дітям.
А я, виходить, залишилася абсолютно ні з чим, і моїм дітям від дідуся з бабусею взагалі нічого не дісталося.
Розсудіть мене, люди добрі.
Можливо, я справді вчинила правильно, за совістю? Чи я допустила помилку і позбавила своїх власних дітей їхнього родинного спадку?
Мої хвилювання зараз — це не просто втрачені гроші, а відчуття беззахисності.
Я живу в постійній невизначеності, що завтра Тамара Степанівна вирішить, що ми зайві у її домі, або що Зоя приїде і вимагатиме своєї частки.
Я не маю власного кута, не маю фінансової «подушки», і не маю спадку, який могла б залишити своїм дітям.
Коли я дивилася на Людмилу, яка стояла на порозі нашої батьківської хати і просила мою відмову, я відчула себе винною.
Вона працювала на полі, вона перевертала тата і маму, коли вони вже не вставали. Я жила далеко, і моя совість вимагала компенсувати їй ці зусилля.
Але чи була ця компенсація справедливою?
Людмила ніколи не жила в орендованому житлі, не відчувала докорів від чужих людей за те, що живе в їх домі.
Вона користувалася плодами праці батьків (доглянута хата, свіжа вода, хлів для господарства), забезпечуючи комфорт своїй родині.
Сестра собі жила у спокої і добрі, батьки мої їй завжди допомагали.
Вона доглядала, але жила у своєму. Я жила у чужому і нічого не отримала у підсумку.
Різниця між «жити у своєму» і «доглядати» є колосальною.
Мої діти, Дарина і Роман, тепер мусять починати з нуля.
Вони бачать Людмилу, яка здає пай і має міцну базу, і бачать мене, яка постійно сумує під вагою чужого даху.
Я позбавила їх цього «стартового капіталу», цього кореня, цієї родинної пам’яті.
Я вчинила по совісті, але заплатила ціну, яку не мала права платити — майбутнім моїх дітей. Совість не годує і не дає притулку.
Зараз часи важкі і не знати, як далі складеться наше життя, а так мої б діти мали шматочок свого рідного куточка, мали б де прихилися, в разі чого.
Моя головна помилка полягала у пасивності. Я погодилася на емоційні прохання.
Я мала вимагати продажу паю і поділу грошей навпіл.
Я мала домовитися про грошову компенсацію за мою частку в будинку, з якої Людмила покрила б свої витрати на догляд. Але я просто здалася.
Я знаю, що повернути минуле неможливо.
Можливо, я повинна відкрито поговорити з сестрою не про минуле, а про майбутнє моїх дітей. Нехай вона не ділить спадок, якщо не хоче, але може вона погодиться на фінансову допомогу Дарині чи Роману, коли вони будуть вступати до ВНЗ, компенсуючи таким чином втрату паю.
Моя совість чиста щодо батьків, я вважаю, але я завинила перед дітьми. Мій шлях до полегшення душі лежить через боротьбу за їхнє майбутнє, а не через безкінечні жалі за втраченим майном.
Чи варто мені якось поговорити з сестрою, щоб вона поступилася чимось, чи, хоча б, віддала мені пай, щоб і мені щось від мами й тата дісталося та дітям моїм?
Але, якщо вона не захоче, то чи маю можливість я якимось іншим способом повернути хоча б частину свого спадку?
Фото ілюстративне.
