fbpx
Життєві історії
Коли не стало Надії, пішли доньки до нотаріуса дізнатися про спадщину. Тут їх чекала несподіванка: і хату, і все майно Надія подарувала не рідній доньці Соломії. А для рідної Олени вона залишила лише записку

Не завжди рідна дитина на старості прихистить батьків. Часом буває і так, що чужий стає ближчим за рідного. Головне – людяність.

Дружини в один момент не стало, залишився із семирічною донечкою Соломійкою. Після втрати дружини ще більше закрився у собі. Ця мовчазність була такою, що незнайомі могли подумати, що він – німий. Тепер Максим щодня ходив на місце спочинку своєї Віри, мав багато запитань і жодної відповіді. За матеріалами.

Мав золоті руки. Працював столяром у колгоспі. Через те, що був відповідальним, мав багато замовлень. Зароблені гроші колись віддавав дружині, а тепер із Соломійкою їздив до райцентру на базар, де донька вибирала собі обновки. А якось, дивлячись своїми оченятами-незабудками прямо йому у вічі, спитала: «Таточку, а чому не можна купити маму?».

Максим остовпів. Він не знав, що сказати своїй дитині. Але все частіше став думати про те, що дівчинці потрібна мама.

Якось вставляв він вікна у сусідньому селі. Хазяйка – вродлива кароока жінка, запросила на обід. У хаті пахло борщем і його улюбленими пампушками з часником. Колись такі смажила Віра. Смачний обід і тепла усмішка Надії, так звали жінку, дуже сподобалися Максимові. Спитав її, де господар, чи має дітей.

Після тривалої паузи Надія відповіла, що, як і він, вона вдова. Сама виховує доньку. Звісно, без господаря дуже важко: он двері розсохлися, підлогу треба ремонтувати, хвіртка скрипить на всю вулицю… Чоловік важко хворів, тож багато коштів тратили на лікування – не до ремонтів було.

Максим чомусь не зміг взяти гроші, які в Надії заробив. Через тиждень з інструментами знову з’явився у її домі. «Відремонтую все, що зможу», – мовив і, несподівано для себе самого, легенько взяв Надію за руку. Жінка стала заперечувати: вона ж іще в боргу перед ним за минулу роботу, тож не може у ще більші витрати встрявати.

«Ніякого боргу нема», – відповів Максим, вдивляючись в її очі. Надія чимось нагадувала йому його Віру: такі ж неслухняні кучері, тоненька фігура, блиск в очах…

У скорому часі обійстя Надії ожило, оновилося. «І як я розрахуюся з вами?» – якось мовила вона, милуючись новою брамою.

«Стань мамою моїй дитині. Оленку теж не ображатиму», – сказав Максим і сам сахнувся від цих слів. «А, може, й справді це – доля», – відповіла Надія, кивнувши на Оленку із Соломійкою, які мирно бавилися на піску.

Невдовзі Максим з донькою поселилися у домі Надії. Де й поділася його мовчазність та нерішучість! Надія своєю турботою запалила вогонь у його серці. Він став веселим, жартівливим, енергійним. Ніколи не сидів без діла, а зароблені кошти віддавав Надії, як колись Вірі. Надя ж старалася зробити їх життя комфортним, без потреби копійки не тратила. Та й Соломійка повеселіла. «Дякую тобі, татусю, що у мене є мама і сестричка», – якось сказала.

Одного разу на сімейній раді Надія запропонувала Максимові продати його хату. Останній раз, як були там, побачили, що злодії побили вікна. А за отримані кошти зможуть поставити пам’ятники своїм колишнім половинкам, ще й добра решта зостанеться.

Максим подумав і погодився. Він добудує хату Надії на два входи, щоб колись обидвом донькам було де жити. У невістки жодну не віддасть!

Мов у казці, їх хата перетворювалася у справжній палац. Сусіди заздрили Надії: «Ти ба, якого чоловіка обкрутила!»

Минали дні, тижні, місяці. За щоденною роботою Максим і не помітив, як змінювалася атмосфера у їх домі. Іноді бачив сльози на очах доньки, але гадав, що це просто дитячі капризи. Та одного разу Соломійка запитала: «Чому мама любить Оленку більше, ніж мене?»

Максим став заспокоювати доньку. Мовляв, це її тільки так здається. Але на згадку чомусь прийшла казка про дідову і бабину доньок. Вирішив, треба буде поговорити з Надією, бо й справді – в Оленки багато одяганок з’явилося, а Соломійка зі своїх виросла, але й далі доношує. Згадав, як Надія гримала на Соломійку, що забагато бігає, голосно сьорбає за столом, нові Оленчині босоніжки взула…

Усе відкладав на потім розмову з дружиною. Ще б сад розчистити. Стару грушу, яка не плодоносить, зрізати слід. Приніс пилу. Однак – не розрахував. Впав на землю під тяжким стовбуром. По дорозі до лікарні обірвалося Максимове життя…

Побивалася Надія за дбайливим господарем. А Соломійка тепер залишилася круглою сиротою.

Час спливав блискавично. Оленка вступила у виш. Соломія, хоч і мала відмінний атестат, пішла працювати на фабрику. «Я одна не потягну вас двох, розумієш?» – оправдовувалася Надія. Соломія розуміла. Вона шкодувала Надію, яка стала скаржитися на здоров’я, схудла, поникла.

Протягом одного року і Олена, і Соломія вийшли заміж. Їх великий дім опустів без доньок, яким випало жити окремо. Думки про самотність ще більше підкошували здоров’я Надії. Одного ранку вона не змогла звестися з ліжка. У важкому стані її поклали у стаціонар. На лікування були потрібні чималі кошти. Олена і Соломія внесли вказану суму.

Після лікарні Соломія запропонувала взяти матір до себе, адже їй був потрібен догляд. Нічого для неї не шкодувала: готувала дієтичні страви, вичавлювала свіжий сік з овочів та фруктів. З кожним днем Надія набиралася сил та енергії, на її обличчя з’явився рум’янець. Вона захотіла у село, до рідної хати. Відчувала, що зможе сама собі дати раду. Тим паче, доньки обіцяли її навідувати.

Оленка й справді не забарилася. Надія зраділа: «На пиріжки з чорницями тісто приготую. Такі, як ти любиш, доню». Але Олена її зупинила. Мовляв, вона – не голодна. І, взагалі, лише на годинку заїхала: «Мені, мамо, гроші потрібні. Можете частинами віддавати. Чи як вам зручніше».

Надія остовпіла: «Які гроші?» «Ті, що на лікування вам дала», – спокійно пояснила Олена. Надія отетеріла: «Звідки я такі гроші візьму? Хіба я просила? Ліпше б мене не стало, як мала бути в боргу в рідної доньки».

Витягла з шафи ті невеликі заощадження з пенсій, які надбала, коли перебувала у Соломії. Тремтячою рукою простягла Олені.

«От, бачите, а ви кажете: грошей нема. Птицю знову розмножите, з городу прибуток буде – до осені зачекаю, – сказала Олена і додала: – Ви не ображайтеся. Час зараз такий. Кожна копійка на рахунку. Євроремонт хочемо зробити, вдягнутися по-людськи. це ж вам не – село, де ніхто на одяг уваги не звертає, а – Тернопіль! Область! Розумієте?» «Розумію» , – ледь мовила Надія.

Через тиждень навідалася до матері Соломія. «Ти теж за грошима приїхала, дочко?» – насторожено спитала Надія. Соломія не розуміла, що таке каже мама? Надія виповіла Соломії свій жаль: «Не знаю, як бути, дочко. Звідки маю взяти таку суму?» Соломія заспокоїла: «Не хвилюйтесь. Я сама розрахуюся з сестрою».

Олена взяла гроші від Соломії і єхидно усміхнулася: «Багато живеш. Скільки вже мамі треба? Могла й сама прискладати».

Відтоді Олена не навідувалася до матері. Навіть онуку їй не показала. А коли Надія злягла, її знову забрала до себе Соломія.

Одинадцять років спокійного життя біля Соломії і двох онуків Господь ще подарував Надії. А коли покликав її до себе, пішли доньки до нотаріуса дізнатися про спадщину. Тут їх чекала несподіванка: і хату, і все майно Надія подарувала Соломії. У справі знайшлося роз’яснення і для Олени, яке Надія написала власноруч і попросила докласти до документів: «Оленко, будь щаслива і не згадуй мене лихим словом. Дякую Богу, що піду у засвіти нічого тобі не заборгувавши».

Марія Маліцька.

Фото ілюстративне – fotokto.

facebook