Я була єдиною донькою у своїх батьків, тому у мене було щасливе дитинство. Жили ми доволі заможно, у нас вдома завжди було багато гостей. Численні родичі дуже любили до нас приходити, батьки влаштовували для них застілля майже кожні вихідні. Також наші родичі любили позичати у нас гроші, але не любили їх віддавати, вони вважали, що якщо у моїх батьків є їх багато, то вони можуть і поділитися.

Моє безтурботне дитинство закінчилося в 14 років, коли одного дня не стало моїх батьків. Ніхто з родичів не захотів мене забрати до себе, навіть рідні тітки і дядьки відмовилися. Я їм сама телефонувала, просила, але вони навіть не завжди брали від мене слухавку. В результаті я потрапила в дитячий будинок, але мені пощастило, бо мене звідти забрали.

Але на світі таки є добрі люди. Біля нашого будинку був магазин, і одна продавчиня, тітка Олена, вирішила забрати мене до себе. У них з чоловіком теж була маленька донечка, молодша за мене на 10 років. Я не хотіла жити в інтернаті, тому з радістю погодилася на переїзд до тітки Олени, вона ставилася до мене як до рідної, а її маленька донечка стала мені улюбленою сестричкою.

Тітка Олена розповіла мені, що колись моя мама влаштувала її чоловіка на хорошу високооплачувану роботу, хоч вони і були малознайомі, а тепер вони вирішили, що прийшла їхня черга віддячити. Я вчилася в дорогому ліцеї і була впевнена, що тепер перейду в звичайну школу, та тітка Олена з чоловіком оплатили мені навчання.

Потім я поступила в університет, вчилася дуже добре, бо розуміла, що маю сама пробивати собі дорогу в житті. Але весь цей час мені допомагали мої прийомні батьки.

В 30 років у мене вже було своє житло, власне авто, я керувала фірмою, яку в свій час створили мої тато і мама. І ось коли я знову піднялася і стала на ноги, про мене раптом згадали всі наші численні родичі. Вони стали телефонувати мені, цікавитися моїми справами, напрошуватися до мене в гості і запрошувати мене до себе.

Але цих людей особисто для мене давно не існує, адже коли мені була потрібна підтримка, вони відвернулися від мене. Єдині мені близькі люди – це мої прийомні тато і мама, а також молодша сестричка, якій я оплатила навчання в найпрестижнішому університеті. Ці люди підтримали мене тоді, коли не підтримав ніхто. І зараз вони радіють моїм успіхам, я не знаю, що б зі мною було, якби не вони.

Добро обов’язково повертається, тепер я впевнена в цьому.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.